Составьте анкету літературного героя у Чорнi радi на вибiр (Іван Шрам, Петро Шраменко, Леся Черевань, Яким Сомко, Іван Брюховецький, Кирило Тур) по плану
1. Знайомство з героєм (хто? звідки? якого роду? чим займається?).
2. Персонаж епізодичний, другорядний чи головний.
3. Чи є прототип?
4. Портрет героя ( відповідність його внутрішньому світу).
5. Характер персонажа (у розвитку чи епізодично).
6. Соціальне значення героя.
7. Проблеми, які порушує автор через цей образ, їх актуальність.
8. Психологія характеру ( духовне багатство, моральна краса чи потворність).
9. Місце і роль персонажа в сюжеті. Як пов'язаний з іншими героями ( кармічним (життєвим), емоційним, духовним зв'язком)?
10. Мова як засіб самовираження героя.
11. Ставлення до нього автора й інших дійових осіб.
12. Моє сприйняття героя, над чим змусив замислитись.
— Га? — обізвався дядько.— Ну як?.. Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і воно бралося то темними, то світлими спалахами. Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це. — У-ух,— видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги. Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не прогавити тієї миті, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги. — Це з заповідника,— нарешті обізвався молодший підберезник. — Заповідник далеко звідси,— відповів дядько.— Сюди з заповідника лосі не бігають. — Це з заповідника,— знову повторив менший. Дядько почав гніватись: — А вам яке діло? — Ми його з води вирятували,— сказав старший брат і ненависним поглядом уп'явся в підпалкувате обличчя. — О-о, він однаково був би втопився!.. І вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого. — Ми його врятували,— знову повторив старший брат, і лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров. — Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м'яса, не скривджу. Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней. — І роги вам віддам,— крикнув услід дядько. Вони й не обернулися, тільки наддали ходи. — Роги віддам! — ще гукнув дядько. Коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то дядька наче щось тіпнуло. Спочатку повільно ступив один крок, другий,— а потім і побіг навздогінці. — Роги віддам! — кричав, захлинаючись, ніби вони не чули. Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. Але лось виявився дужий і життєлюбний, а діти — вперті й невідступні... Тепер треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався. Але куди ти його подінеш? Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці — далеко, не зрушиш. Але якби міг затягти й утопити — ні хвилі не вагався б. Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля. Проте лось і не ворухнувся. Припав до землі, всім великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стриміли над снігом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому. Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.
Объяснение:
Відповідь:
може щось таке ?
« У вікно видзвонює зоря, синя ніч на лозах спочиває,
я читаю вкотре кобзаря, глибини і вічності торкаюсь»
У кожного народу є талановиті митці-поети, письменники, художники, які своїми творами прославляють і возвеличують рідний край, свою націю. Здавна дуже щедра на таких митців і укра-їнська земля. Але існує у цій плеяді особлива зірка, світло якої з кожним роком, з кожним витком подій в історії стає більш яскравим.
Ім’я цієї людини відоме далеко за межами нашої країни, його творчість не залишає байдужим нікого. Це імʼя український народ свято береже у своїй пам’яті і з великою любов’ю та повагою передає з покоління в покоління. Геній українського народу, Великий Кобзар, Пророк, таланови-тий художник, незабутній письменник, неперевершений поет – ось невеликий перелік тих слів, якими сміливо можна охарактеризувати цю людину.
Впевнена, ви всі уже здогадалися, що мова йде про Тараса Григоровича Шевченка.
Він прожив коротке життя, але всього у цьому житті було доволі: радості і печалі, дива і не-справедливості, признання і гоніння, відданості і спокути, а ще багато болю, смутку, нудьги за рідним краєм. Ще при житті він зазнав таких знущань, що здавалося саме про нього сказано в Євангелії - «нема пророка у вітчизні своїй». Але сьогодні, коли минуло багато років, люди неда-ремно назвали його Пророком. Його твори змушують нас плакати і сміятися, навчають любові – до рідних і близьких, до свого народу, до Батьківщини. Його багатогранна і безсмертна спадщина – одна з найбільших вершин людства. Силою духу, глибиною віри та непохитною волею до боро-тьби, впевненістю та рішучістю, із якою він писав свої неперевершені твори були, є і будуть ру-шійною силою у боротьбі українського народу за волю, справедливість та незалежність.
Сила його слів вражає і сьогодні. Здається, сама душа поета промовляє до нас зі сторінок його могутнього «Кобзаря». Багато рядків з його творів вже давно стали афоризмами. Хіба владний час над такими словами: «Учітесь, читайте,/ І чужому научайтесь,/ Й свого не цурайтесь («І мертвим, і живим...»)? Чи не мріє кожен з нас про те, що «І на оновленій землі/ Врага не буде, супостата,/
А буде син, і буде мати,/І будуть люде на землі («І Архімед, і Галілей...»)? А чи не хочеться вам сьогодні на весь світ і самим сказати : «Обніміться ж, брати мої./Молю вас, благаю! («І мертвим, і живим...»)?
З плином часу все більше переконуєшся, що поезії нашого Кобзаря - то одкровення, які він ви-словив на адресу минулих, сучасних і прийдешніх поколінь українців. Тарас Шевченко - це вічний вогонь, що ніколи не згасне в серцях народу. Ми, нащадки, будемо завжди берегти у своєму серці той вогник любові до Вітчизни, який запалив поет своїми безсмертними творами. Вогник, який ми передамо своїм дітям і онукам, для того щоб збулося ще одне пророцтво Кобзаря: «Наша дума, наша пісня/ Не вмре, не загине/ От де, люде, наша слава,/ Слава України!» («До Основ'яненка».).
Пояснення: