Составьте !
головним героєм поеми і. котляревського «енеїда» був звичайний «парубок моторний» еней. але якщо в однойменній поемі вергілія, яку український письменник узяв за основу, цей образ використовувався для підкреслення «божественного» і благородного походження римського народу, то і. котляревський в образі енея втілив найкращі риси українського козацтва.
«еней був парубок моторний
і хлопець хоч куди козак,
удавсь на всеє зле проворний,
завзятіший од всіх бурлак».
кошовий еней у і. котляревського — умілий керівник і організатор, хоробрий і відважний ватажок. на перший погляд, він хоч і не відрізнявся від своїх друзів-гультіпак, але саме йому доводиться приймати рішення у вирішальні моменти. досить згадати шторм на морі, коли саме еней здогадався «всунути в руку нептуну» грошей. та й результат бою троянців з рутульцями залежав від двобою ватажка з турном.
хоч еней інколи здається іграшкою у руках богів, він не за їхнею волею, а за власним бажанням з ними спілкується, сам спускається у пекло лише заради того, щоб дізнатися, як йому діяти далі. безумовно, еней покладається на своїх друзів та на себе, а тільки потім на волю богів.
по-різному автор змальовує головного героя поеми. інколи з ущипливою посмішкою, інколи з гумором, але завжди з любов’ю. еней вірний троянському побратимству, сміливий і відчайдушний вояка, він здатний встановити гарні дипломатичні стосунки з евандром і ацестом. але при цьому і. котляревський не ідеалізує свого героя, бо все ж таки це завзятий запорізький козак, який любить добре погуляти і багато випити.
у поемі не раз зустрічається портретний образ енея, причому не завжди автор змальовує його світлими фарбами. наприклад, одного разу показано, як з похмілля у енея «опухли очі, як в сови, і ввесь обдувся, як барило». звичайно, такий опис теж доречний, адже поема «енеїда» — це бурлескно-травестійний твір, та й читацького осуду такий опис не викликає.
як би там не було, нам глибоко симпатичний головний герой поеми, адже він є яскравим представником славетного козацького роду. хоча у творі троянці — гультіпаки, босяки і пройдисвіти, але водночас це справжні герої і лицарі, надійні й неймовірно витривалі воїни. а на чолі у них еней — справжній український козак, частина великого козацького братства, живописний, яскравий і водночас такий земний літературний герой веселої української вдачі.
Окраса української літератури – повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». У творі письменник створив образи людей, які є справжніми дітьми природи. Вони єдині зі світом гір, полонин, лісу, який оточує їх.
Історія обертається навколо хлопця та дівчини. Обидва вони гуцули. Родини Марічки Гутенюк та Іванка Палійчука люто ворогують між собою, намагаючись знищити чоловіків ворожого роду. Але Іван та Марічка покохали один одного ще дітьми. Вони наче первісні люди, адже ворожість у суспільстві не знищила їхніх природних почуттів. Кохання – це справді природне почуття, а ненависть – ні, її нав’язують людям інші люди. Автор повісті дає нам це зрозуміти.
Марічка - поетична дівчина, знає секрети навколишньої природи, ворожіння. Вона складає співанки, які з’являються «ніби самі по собі». Вона настільки чиста, що вміє відповісти добром на зло. Ще в дитинстві вона назавжди привернула серце Іванка до себе, пригостивши його цукеркою у відповідь на спробу побити її.
Іван – це також людина в природному стані. Він прекрасний господар, «ґазда». Іван знає прадавню мудрість про те, як треба доглядати за худобою, як зберегти овечок від злих духів. Для нього видається цілком природним, що сусідка Химка є відьмою і може обертатися у жабу та білу собаку. А в лісі, звісно, бродить чугайстир та полює на нявок.
Іван тонко відчуває природу навкруги себе. Мабуть тому він не тільки добрий господар, але й грає на флоярі. Він здатен на велике почуття і в кінці віддає життя за мрію. Не може жити без радості та кохання.
Є ще два цікаві образи в творі – мольфара Юри та ґаздині Івана Палагни. Але їхнє кохання інше: в ньому проглядає хижість та хіть. Своєю силою керувати природними стихіями Юра причарував горду та холодну Палагну. Їхнє кохання неначе стихійне лихо: розбиває життя людей навколо. І тому воно протиставляється глибокому, ніжному коханню добрих людей - Івана та Марічки.
Кажуть, що кожна дитина талановита. Чому ж тоді в історії України немає нікого подібного до природознавця Вернадського чи кардіохірурга Миколи Амосова, співака-філософа Бориса Гмирі чи художниці від народу Катерини Білокур? Чому ніхто не досяг генія Тараса Шевченка?
Зрозуміти природу людини, перевтілення дитячого яскравого світу на сірий, буденний і нецікавий змогла поетеса Ліна Костенко.
Вона зберегла у своєму серці незаплямовану душу дитини, що й до Ліні Костенко стати талановитою особистістю.
Дівчинка Анна з її вірша "Кольорові миші" дуже схожа на саму поетесу, яка дарує чарівний яскравий світ своїм читачам.
Чому ж десятирічна "підсудна Анна стала перед судом"? Чим вона завинила перед сусідом і всім світом? Поетеса подає у вірші "претензії" сусіда до дівчинки, які стосуються виховання його дітей:
Вони були нормальні і здорові, а ця чаклунка збила їх з пуття, і Вночі їм сняться миші кольорові. Од тих мишей немає нам життя.
Сусіда дівчинки обдурює, що в звичайному осінньому листі можна бачити щось інше, ніж саме листя! В цьому і полягає вся "моральна школа" дівчинки!
Ліна Костенко в образі "сірого сусіда", який хоче бачити все за стандартом, показує обмежених людей, що живуть лише матеріальними інтересами, не бачать красу навколишнього світу. Таких можна назвати моральними дальтоніками. Ця алегорія проходить через весь текст вірша. Сама поетеса неодноразово зустрічалася з подібними "сірим и сусідами" "від літератури", тому досить тривалий час вірші Л. Костенко не потрапляли до друку: "сірі сусіди" виявились не тільки "сірими", а ще й агресивними. Все, яку вірші: "Чаклунок ми караєм по закону".
Крім філософського сюжету вірша вражає мова поетеси: яскрава, соковита. Якщо героїня Ліни Костенко вгледіла в осінньому листі подобу кольорових мишей, то поетеса в осі н ньому сон ці бачить "яблуко недоквас", яке стояло "в голих кленах у вікні". Як точно за кольором, формою, емоційним станом героїні і читачів!
Поетеса поділяє світ на кольоровий, що асоціюється з неповторністю, з яскравими особливостями, як дівчинка Анна, і сірий та чорний, що несуть з собою обмеженість, агресію, зло.
І хоч "суддя в судейській чорній мантії" виносить вирок всьому кольоровому світові; Ліна Костенко закликає читача до оптимізму:
І раптом нявкнув кольоровий кіт. Залив чорнилом вирок на папері.
Поспішаймо жити, ставаймо дорослими, мої однокласники! Але давайте не загубимо кольорового світу дитинства!