Читаємо рядки роману П. Загребельного "Диво": "Є міста, у яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність". Йдеш вулицями столиці і відчуваєш, що поряд з тобою крокує історія. Виходиш на майдан Богдана Хмельницького — і нараз зачаровує білокам'яне диво Софії Київської. Може, в ту мить, коли споглядаєш її і очей не можеш відвести, народжується в тобі митець? Софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає до прагнення осмислити, що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе в нашому дні, ставши духовним активом сучасника. "Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — він сприймався як надійний притулок людського духу..." А виріс він із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!" — пише П. Загребельний. І справді, диво з див — Софійський собор — виквіт душі народної. Ідею невмирущості творчого початку в людині - ось , що утверджує роман П. Загребельного "диво".
Василь Дмитрович Герасим’юк народився 1956 року в місті Караганда (Казахстан) у родині репресованих, яка того ж року повернулася у рідні Карпати. Закінчивши філологічний факультет Київського університету імені Т. Г. Шевченка, працює на видавничій роботі. 1972 року у журналах «Дніпро» і «Ранок» з’явилися перші поетичні публікації Герасим’юка. Дебютна книжка поезій побачила світ десять років по тому у видавництві «Молодь» («Смереки», 1982). Наступні збірки: «Потоки» (1986), «Космацький узір» (1989), «Діти трепети» (1991), «Осінні пси Карпат» (1998), «Серпень за старим стилем» (2000). Василь Герасим’юк — досить оригінальний поет, представник постмодернізму. Його художній палітрі притаманні умовно-асоціативні форми, використання міфологічної поетики, постійний інтерес до складних порухів духовного життя людини. Загальнолюдське і національне органічно поєднується у поезії митця. «Я виріс під розпач трембіт», — пише Герасим’юк, згадуючи нелегке життя свого народу. Особливо відчутні національні мотиви у поезії «Жива ватра». Живий вогонь, що не згасає в душі народу, честь якого топтали й розпинали, намагалися викоренити повністю національну свідомість, все-таки вистояв. І поет не втрачає віри у світле майбутнє. Ми ледве не стали отароюна високім пасовиську.Але коли ми навіть як отара,пройдемо крізь неї,тоді дамо іншим дорогу до Сінаю. У поезії «Ми на камінь поклали мечі…» митець з розпачем розповідає, як дорога його серцю земля — Україна — опинилася під владою чужоземців. Ми на камінь поклали мечі і в ріці наших коней купали, а чужинці прийшли уночі і на березі табором стали. Та народні герої ладні померти, але не здатися ворогові. Забита, поневолене рідна країна, та поет визнає: треба боротися — і буде перемога, настане воля. Хай програно бій, наступив супостатна груди ногою,а пам’ять стоїть, як останній солдатне кидає зброю. І настане ясний, сонячний ранок після жахливої, темної ночі минулого, тільки треба боротися й вірити у перемогу. Щоб ти не хитнувся у вірі своїй,останній вояче, ми рід свій побудимо — приймемо бій,і ворон докряче. Своїм прагненням осмислити таємниці світобудови, розгадати мову природи, зрозуміти значення людини у світі природи позначений вірш Герасим’юка «Перший сніг». Поет намагається зрозуміти все таємниче, загадкове, поєднуючи у творі виразність живопису, музичне звучання, асоціативні можливості слова. Притишив крок. Притишив крок.І вищі стали гори.Йде перший сніг,немов пророк, в якого серце хворе. І з-під пера поета виходить яскрава, вражаюча лірична мініатюра. Йде сніг — немов під гору йделедь дише, хоч безплотний,і палець на уста кладе,як знак мерця холодний. Душа людини — вмістище двох світів — світу денного і хаосу нічного. У нічні години людина особливо відчуває свою причетність до космосу. Вона будить заснулу совість, нагадує про неминучий хід часу, змушує подивитись на життя збоку. Ці мотиви відчутні у поезії Герасим’юка «Досвітні душі». Ти вибрав із усіх мелодій мотив отав у Космачі.Косити ходиш, ніби злодій, — нечутно, крадьки і вночіОстанні виють пси пастуші, останні моляться уста, цілуючи досвітні душі…Вони приходять неспроста! Одна при одній! Ніде стати…За крок від правди і біди вже й ворогу шепочеш: брате, прикошуй прадідів сліди… У вірші органічно поєднуються глибинне історичне бачення світу із відчуттям ,часної присутності в ньому. Філософічні роздуми поет передає крізь призму художньої деталі: життя людини має бути повноцінним, духовно наповненим. Невже ти косиш на чужому, спиною вчувши вила з тьми?Якщо й вертатимеш додому, невже співатимеш псалми?У творчості Василя Герасим’юка чимало свіжих поетичних знахідок. Його вірші — це спроба новими засобами, новими барвами, в новому ритмічному ключі ввійти у світ поезії, розкрити душу людини, найтонші її порухи. І, на мій погляд, він це зробив якнайкраще.
