Безсмертний дотик до душі, за поезією Ліни Костенко "Страшні слова, коли вони мовчать"
На мою цей рядок означає, що поезія є безсмертною, незважаючи ні на що. Можу навести вагомий аргумент, українську поезію, як і українську мову принижувади і в Російській імперії, і в СРСР, незважаючи на це вона дає опір ворогам. Давайте згадаємо закони проти української мови і української літератури такі як : Валуївський циркуляр, Емський указ, незважаючи на ці закони шістдесятники (до шістдесятників входить автор цього вірша Ліна Костенко), дисиденти захищали українську мову і українську історію.
Отже "Безсмертний дотик до душі означає, що література вічна і завжди буде в наших серцях, незважаючи ні на що.
Князь почував себе самотнім, покинутим, безпорадним, спустошеним.
Пояснення:
Уривок: Князь тинявся по палатах, проклинаючи дрижаки, і боровся з нудьгою. Останнім часом він уже не міг ізвладати з собою — постійно чогось бракувало, все довкола страшенно обридло і баглося чогось такого, що він і сам гаразд не усвідомлював, почував себе так, начеб нутро його вишкребли й зосталася тільки одна оболонка. Порожнеча зяяла всюди, на що не глядів. Якийсь біль, незрозумілий біль проліз йому в душу і звив собі там кубло, цей біль ятрив його і душив ночами, примушував прокидатися в холодному поту, з виряченими од жаху очима. Все частіше снився дракон. Він нічого не говорив, тільки сумно дивився, і велика сльоза бриніла у нього на віях, а в сльозі грало сонце. Нічниці знемагали князя. У нього зникло бажання до їжі, вихудлий, із запалими щоками, неголений, з посірілим обличчям, одлякував навіть сторожу.
Раптом зрозумів, чого йому бракувало, — розмов з драконом. Не міг уже ні з ким розвіяти своєї нудьги, і спогади про ті дні, коли він, щоб добитися свого, їздив у печеру та здружувався зі змієм, не відпускали його зі свого полону, бо ось, нехотячи, прив’язався до нього.
Пращури з портретів дивилися на нього, і, здавалось, ті погляди пропікають саме серце.
Ну що ви вирячились? Ви ж були такі самі! Не такі? Не кривили душею? Не обманювали? І не кривоприсягали? Ви — погани, що не відали святого письма, як смієте дивитись на мене осудливо? Я зробив усе, щоб врятувати Люботин!
Він вискочив з покою, вирвав з рук переляканого сторожника галябарду й кинувся до портретів. З несамовитою люттю здирав їх зі стін і топтав ногами, а коли останній образ упав на підлогу, випустив з рук галябарду, сів і розплакався, і той плач для нього був наче літній дощ після довгої посухи.
Відповідь:
Безсмертний дотик до душі, за поезією Ліни Костенко "Страшні слова, коли вони мовчать"
На мою цей рядок означає, що поезія є безсмертною, незважаючи ні на що. Можу навести вагомий аргумент, українську поезію, як і українську мову принижувади і в Російській імперії, і в СРСР, незважаючи на це вона дає опір ворогам. Давайте згадаємо закони проти української мови і української літератури такі як : Валуївський циркуляр, Емський указ, незважаючи на ці закони шістдесятники (до шістдесятників входить автор цього вірша Ліна Костенко), дисиденти захищали українську мову і українську історію.
Отже "Безсмертний дотик до душі означає, що література вічна і завжди буде в наших серцях, незважаючи ні на що.
Відповідь:
Князь почував себе самотнім, покинутим, безпорадним, спустошеним.
Пояснення:
Уривок: Князь тинявся по палатах, проклинаючи дрижаки, і боровся з нудьгою. Останнім часом він уже не міг ізвладати з собою — постійно чогось бракувало, все довкола страшенно обридло і баглося чогось такого, що він і сам гаразд не усвідомлював, почував себе так, начеб нутро його вишкребли й зосталася тільки одна оболонка. Порожнеча зяяла всюди, на що не глядів. Якийсь біль, незрозумілий біль проліз йому в душу і звив собі там кубло, цей біль ятрив його і душив ночами, примушував прокидатися в холодному поту, з виряченими од жаху очима. Все частіше снився дракон. Він нічого не говорив, тільки сумно дивився, і велика сльоза бриніла у нього на віях, а в сльозі грало сонце. Нічниці знемагали князя. У нього зникло бажання до їжі, вихудлий, із запалими щоками, неголений, з посірілим обличчям, одлякував навіть сторожу.
Раптом зрозумів, чого йому бракувало, — розмов з драконом. Не міг уже ні з ким розвіяти своєї нудьги, і спогади про ті дні, коли він, щоб добитися свого, їздив у печеру та здружувався зі змієм, не відпускали його зі свого полону, бо ось, нехотячи, прив’язався до нього.
Пращури з портретів дивилися на нього, і, здавалось, ті погляди пропікають саме серце.
Ну що ви вирячились? Ви ж були такі самі! Не такі? Не кривили душею? Не обманювали? І не кривоприсягали? Ви — погани, що не відали святого письма, як смієте дивитись на мене осудливо? Я зробив усе, щоб врятувати Люботин!
Він вискочив з покою, вирвав з рук переляканого сторожника галябарду й кинувся до портретів. З несамовитою люттю здирав їх зі стін і топтав ногами, а коли останній образ упав на підлогу, випустив з рук галябарду, сів і розплакався, і той плач для нього був наче літній дощ після довгої посухи.