29 вересня 1845 р. — народився Іван Карпович Тобілевич в с. Арсенівка поблизу Єлизаветграда. Навчався в Бобринецькому повітному училищі.
1859 р. — працює писарчуком станового приставу в містечку Мала Виска.
1864 р. — на службі в повітовому суді.
1865 р. — переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах О.Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.
1870 р. — одружився з Надією Карлівною Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія Тарковського (її внучатий племінник — відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський). Як посаг отримав родинний хутір Тарковських. Надія Карлівна народила йому 7 дітей.
1881 р. — втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.
1883 р. — в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М.Старицького.
1883 р. — одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького.
1884 р. — заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».
1886–1887 рр. — опублікував п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».
1886 р. — у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І.Карпенка-Карого.
1887 р. — отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини, Надії (у Єлисаветградському повіті). Нині хутір є історико-культурним заповідником.
1888 р. — з І.Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата — Панаса Саксаганського.
1890 р. — вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».
1897 р. — склав записку до з’їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з’їзду виголосив Панас Саксаганський.
1899 р. — написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини 18 століття.
1900–1904 р. — створив власну трупу, написав п’єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».
1906 р. — захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна.
15 вересня 1907 р. — Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.
Кожного разу, коли я перечитую Слово Боже, то приходжу до ще більшого розуміння Його.
Усі ми в своєму житті постійно стикаємося з несправедливістю. Ми її бачимо всюди: удома, на роботі, у стосунках з друзями. Навіть коли чинимо правильно, багато хто нам дорікає, що ми були несправедливі. Напевно кожен батько не раз зауважував, коли він навчає своїх дітей, хоче для них якнайкраще, а вони його виправляють, хочуть, щоб було по-їхньому.
Притча про несправедливого суддю вчить, що:
– навіть серед гріха та пороків потрібно шукати правди;
– потрібно вірити, що правда завжди переможе, навіть якщо навколо гріх;
– не варто здаватись у боротьбі й пошуку правди, навіть тоді, коли надії немає (усі обставини проти тебе);
– коли досягнув успіху в пошуках правди, перемогу приписувати не собі, а дякувати Богові, розуміючи, що це Бог пом’якшив серця злих людей.
Що ж я як учитель можу корисного взяти з цієї притчі для себе? Ось приклад з мого досвіду.
Часто бажання навчити дітей Божої науки стикається з глухою стіною, адже трапляється, що в класі є такі учні, яким нічого не потрібно, деколи підручник навіть лінуються розгорнути. От і в мене в одному з класів на уроках християнської етики декілька учнів майже взагалі не працювали. Після неодноразового нагадування, що запишу зауваження в щоденник, розгортали підручник, брали якогось аркуша й починали ліниво списувати з дошки. Я це називав не списування, а змальовування, бо робилось воно, як мені здавалось, несвідомо. Я практично втратив надію, що їх чогось можна навчити.
Закінчувався навчальний рік, я, знаючи, що мене на останньому уроці не буде, виставив оцінки заздалегідь. На останній урок прийшов мене заміняти інший учитель і, щоб учнів чимось зайняти, попросив написати твір-роздум «Чого мене навчили уроки християнської етики». Твори, звичайно, були віддані мені. Я був уражений. Ті учні, які, як мені здавалось, не працювали й нічого не чули, багато чого пам’ятали з моїх уроків.
Ніколи не здавайся, подібно як та бідна вдова, роби те що маєш робити. Бог до маловіре. «Чи не більше Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього…
Відповідь
29 вересня 1845 р. — народився Іван Карпович Тобілевич в с. Арсенівка поблизу Єлизаветграда. Навчався в Бобринецькому повітному училищі.
1859 р. — працює писарчуком станового приставу в містечку Мала Виска.
1864 р. — на службі в повітовому суді.
1865 р. — переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах О.Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.
1870 р. — одружився з Надією Карлівною Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія Тарковського (її внучатий племінник — відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський). Як посаг отримав родинний хутір Тарковських. Надія Карлівна народила йому 7 дітей.
1881 р. — втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.
1883 р. — в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М.Старицького.
1883 р. — одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького.
1884 р. — заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».
1886–1887 рр. — опублікував п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».
1886 р. — у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І.Карпенка-Карого.
1887 р. — отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини, Надії (у Єлисаветградському повіті). Нині хутір є історико-культурним заповідником.
1888 р. — з І.Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата — Панаса Саксаганського.
1890 р. — вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».
1897 р. — склав записку до з’їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з’їзду виголосив Панас Саксаганський.
1899 р. — написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини 18 століття.
1900–1904 р. — створив власну трупу, написав п’єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».
1906 р. — захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна.
15 вересня 1907 р. — Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.
Объяснение:
Кожного разу, коли я перечитую Слово Боже, то приходжу до ще більшого розуміння Його.
Усі ми в своєму житті постійно стикаємося з несправедливістю. Ми її бачимо всюди: удома, на роботі, у стосунках з друзями. Навіть коли чинимо правильно, багато хто нам дорікає, що ми були несправедливі. Напевно кожен батько не раз зауважував, коли він навчає своїх дітей, хоче для них якнайкраще, а вони його виправляють, хочуть, щоб було по-їхньому.
Притча про несправедливого суддю вчить, що:
– навіть серед гріха та пороків потрібно шукати правди;
– потрібно вірити, що правда завжди переможе, навіть якщо навколо гріх;
– не варто здаватись у боротьбі й пошуку правди, навіть тоді, коли надії немає (усі обставини проти тебе);
– коли досягнув успіху в пошуках правди, перемогу приписувати не собі, а дякувати Богові, розуміючи, що це Бог пом’якшив серця злих людей.
Що ж я як учитель можу корисного взяти з цієї притчі для себе? Ось приклад з мого досвіду.
Часто бажання навчити дітей Божої науки стикається з глухою стіною, адже трапляється, що в класі є такі учні, яким нічого не потрібно, деколи підручник навіть лінуються розгорнути. От і в мене в одному з класів на уроках християнської етики декілька учнів майже взагалі не працювали. Після неодноразового нагадування, що запишу зауваження в щоденник, розгортали підручник, брали якогось аркуша й починали ліниво списувати з дошки. Я це називав не списування, а змальовування, бо робилось воно, як мені здавалось, несвідомо. Я практично втратив надію, що їх чогось можна навчити.
Закінчувався навчальний рік, я, знаючи, що мене на останньому уроці не буде, виставив оцінки заздалегідь. На останній урок прийшов мене заміняти інший учитель і, щоб учнів чимось зайняти, попросив написати твір-роздум «Чого мене навчили уроки християнської етики». Твори, звичайно, були віддані мені. Я був уражений. Ті учні, які, як мені здавалось, не працювали й нічого не чули, багато чого пам’ятали з моїх уроків.
Ніколи не здавайся, подібно як та бідна вдова, роби те що маєш робити. Бог до маловіре. «Чи не більше Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього…