Свого приятеля Олежка я називаю маленьким другом. А він мене — великим другом. Зустрічаємось ми лише влітку, коли приїздимо в село. Олежко любить ходити зі мною до озера. Ми сидимо в траві и мовчки дивимося на сріблястих заичиків. Вони весело скачуть по воді. А в тиху погоду стежимо за хмарами. І за тими, що глибоко-глибоко в озері, і за тими, що високо-високо в небі. Якось ми сиділи на березі й дивилися на воду. Просто так дивилися. Сонце вже не пекло. День стояв такий прозорий, що здавалося: загукай — і повітря задзвенить, як трамвай на рейках. — Наближається осінь,— сказав я. — І ми знову розлучимося? — запитав Олежко. Запитав так, що я зрозумів: йому не хочеться зі мною розлучатися. — Так. До наступного літа. Білі хмари поволі пливли по голубому небі. Ми дивилися на них і сумували. З ними в далекі невідомі краї відпливає тепле літо, а натомість приходить осінь. І вона розлучить нас з Олежком. Раптом з-за високих осокорів гордовито випливла така чудернацька хмара, що я з моїм маленьким другом так і втупилися в неї очима. Освітлений сонцем бік хмари був біліший за сніг. А другий бік — темний та похмурий. Мабуть, там ховалася осінь. Великі сині очі Олежка також мінилися, ніби ота хмара. То світлішали, то смутнішали. — Я хочу на хмару,— несподівано сказав Олежко і з надією глянув на мене.— Я знаю: там ховається літо. Я теж хочу,— відповів я. Бо й мені хотілося побачити, куди хмара забирає літо. Але ж як дістатися до хмари? Олежко зітхнув. Зітхнув і я. Ми посиділи мовчки, сумуючи, що хмара забирає від нас літо. Потім Олежко ще раз глянув на мене і сказав: — Давай підемо до неї в гості.
