Рада з питань молодіжної політики при міському голові
Стипендія Миколаївського міського голови та Миколаївської міської ради
Заходи
ОНОВЛЕНО 08.03.2020
В Миколаєві відбувся ХХІ конкурс Шевченківської поезії «Заповіт»
9 березня, за підтримки управління молодіжної політики Миколаївської міської ради, у Будинку вчителя відбувся ХХІ-й конкурс Шевченківської поезії "Заповіт". Конкурс відкрили голова оргкомітету, голова обласної організації Народного Руху України Юрій Діденко, Сергій Гололобов та Віра Марущак.
Під час урочистого відкриття конкурсу, організатори привітали усіх учасників та наголосили на тому, що поезія видатного митця Тараса Шевченка залишається актуальною більше століття. Вона сприяла встановленню української нації у найскладніші часи нашої історії. І нині вона гуртує українців. Тарас Шевченко завжди був попереду всіх у боротьбі за українську державу. Своїми безсмертними віршами утверджує вільну, незалежну Україну.
Конкурс "Заповіт-2020" традиційно відбувався у двох залах одночасно. Старшу групу оцінювало: журі в складі голови Юрія Діденка – президента фонду «Дітям України», голови обласної організації Народного Руху України, Сергія Гололобова –керівника управління культури Вітовської райдержадміністрації, Віри Марущак – голови спілки письменників Миколаївської області.
Молодшу групу оцінювало журі в складі: Леоніда Дудюка –кандидата філологічних наук, Ірини Бабич – заступника виконавчого директора фонду «Дітям України», Ігоря Черпіти поета, заступника голови обласної організації Народного Руху України.
В конкурсі взяли участь близько 120 учасників з міста та області. Також були представлені ліцеї та заклади вищої освіти. Серед глядачів були військовослужбовці частин розміщених в місті.
Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».
Розділи:
Конкурс проектів
Заходи
Рада з питань молодіжної політики при міському голові
Стипендія Миколаївського міського голови та Миколаївської міської ради
Заходи
ОНОВЛЕНО 08.03.2020
В Миколаєві відбувся ХХІ конкурс Шевченківської поезії «Заповіт»
9 березня, за підтримки управління молодіжної політики Миколаївської міської ради, у Будинку вчителя відбувся ХХІ-й конкурс Шевченківської поезії "Заповіт". Конкурс відкрили голова оргкомітету, голова обласної організації Народного Руху України Юрій Діденко, Сергій Гололобов та Віра Марущак.
Під час урочистого відкриття конкурсу, організатори привітали усіх учасників та наголосили на тому, що поезія видатного митця Тараса Шевченка залишається актуальною більше століття. Вона сприяла встановленню української нації у найскладніші часи нашої історії. І нині вона гуртує українців. Тарас Шевченко завжди був попереду всіх у боротьбі за українську державу. Своїми безсмертними віршами утверджує вільну, незалежну Україну.
Конкурс "Заповіт-2020" традиційно відбувався у двох залах одночасно. Старшу групу оцінювало: журі в складі голови Юрія Діденка – президента фонду «Дітям України», голови обласної організації Народного Руху України, Сергія Гололобова –керівника управління культури Вітовської райдержадміністрації, Віри Марущак – голови спілки письменників Миколаївської області.
Молодшу групу оцінювало журі в складі: Леоніда Дудюка –кандидата філологічних наук, Ірини Бабич – заступника виконавчого директора фонду «Дітям України», Ігоря Черпіти поета, заступника голови обласної організації Народного Руху України.
В конкурсі взяли участь близько 120 учасників з міста та області. Також були представлені ліцеї та заклади вищої освіти. Серед глядачів були військовослужбовці частин розміщених в місті.
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».