Поезія – це завжди неповторність, Якийсь безсмертний дотик до душі…Завжди, читаючи або слухаючи вірші, я згадую ці слова відомої української поетеси Ліни Костенко. Адже справді, віршовані рядки ти сприймаєш як прекрасну музику і, здається, фізично відчуваєш, як вони торкаються твоєї душі, найпотаємніших її струн…Поезію створюють люди незвичайні. В них своєрідне бачення світу, оригінальне сприйняття, а головне – здатність співчувати й допомагати людям. Власні почуття крізь світло своєї душі вони несуть нам у віршах. їхніочі відкриті для всього прекрасного, а серця – великі й людяні.Тому що не можна бути справжнім поетом без любові до людства.Наші бажання, помилки і прагнення – все в поезії. Саме тому деякі вірші не можна читати без сліз – бо поет ніби висловлює твої власні думки. Однакових поетів не буває, як не буває однакових людей. Кожен із нас – особистість, у кожного свій біль, свої радощі та свій шлях. Але є те високе, духовне, що об’єднує нас усіх, – любов і віра.А поезія – найкращий іб у чарівній, неповторній формі передати людям музику дивовижних почуттів, достукатися до душ, які ще, можливо, сплять у невіданні, зробити людину духовно вищою, красивішою, гармонійною.
Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.
Поезія – це завжди неповторність, Якийсь безсмертний дотик до душі…Завжди, читаючи або слухаючи вірші, я згадую ці слова відомої української поетеси Ліни Костенко. Адже справді, віршовані рядки ти сприймаєш як прекрасну музику і, здається, фізично відчуваєш, як вони торкаються твоєї душі, найпотаємніших її струн…Поезію створюють люди незвичайні. В них своєрідне бачення світу, оригінальне сприйняття, а головне – здатність співчувати й допомагати людям. Власні почуття крізь світло своєї душі вони несуть нам у віршах. їхніочі відкриті для всього прекрасного, а серця – великі й людяні.Тому що не можна бути справжнім поетом без любові до людства.Наші бажання, помилки і прагнення – все в поезії. Саме тому деякі вірші не можна читати без сліз – бо поет ніби висловлює твої власні думки.
Однакових поетів не буває, як не буває однакових людей. Кожен із нас – особистість, у кожного свій біль, свої радощі та свій шлях. Але є те високе, духовне, що об’єднує нас усіх, – любов і віра.А поезія – найкращий іб у чарівній, неповторній формі передати людям музику дивовижних почуттів, достукатися до душ, які ще, можливо, сплять у невіданні, зробити людину духовно вищою, красивішою, гармонійною.
Объяснение:
Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.