іть з самостійною 1. Охарактеризуйте образ батька люботинського князя 2. Яке завдання-наказ дає князь воєводі і чому? 3. Як поява дракона може змінити ситуацію в державі, вирішити проблему? 4. Чому Пустельник не хоче навчати Грицька грамоти і від чого його застерігає? 5. Чому вчитель дракона не став справжнім Пустельником? 6. Навіщо князь любив приходити до Грицька і Пустельника? 7. Яку звістку розпустили про дракона перед поєдинком? 8. Настасія вийшла заміж за….Хто і як переконав князя у хорошому виборі для дочки? 9. Чого бракувало князеві після одруження Настасії і чому? 10. Яка доля князя в кінці твору? Над чим він задумався і з ким ділився своїми роздумами. 11. Як ви розумієте слова Пустельника з твору: «Боже! Пошли нам драконів!» 12. Чому все-таки Грицько погодився на пропозицію – вмерти? Як ви розцінюєте вчинок князя, адже він знав, що зло не від дракона.Навіщо він це зробив? Висловіть свої міркування.
Відповідь:
Пояснення:Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку еони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: “Шнель, бидлото, шнель!” Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали
м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.
Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: “Гут… кіндер… гут”. А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь
сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.
Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу – старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів “фрау”.
– Шнель! Шнель!
У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.
Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість “шнеляти” простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.
Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли – сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так. що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.
Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.
– Бидлото, тобі що – немає нужника? – гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.
Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.
Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном.
Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:
– Ви не знаєте, де наш тато?..
БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА
Гер – нім. пан; шанобливе звертання в нім. мові до чоловіка.
Шнель – нім. швидко.
Гут – нім. добре.
Кі́ндер – нім. дитина.
Фра́у – нім. жінка.
Нужни́к – убиральня.
Вітька + Галя, або Повість про перше кохання»
1. Автор — В. Чемерис.
2. «Вітька + Галя, або Повість про перше кохання».
3. Літературний рід — епос.
4. Жанр — гумористична повість.
5. Тема — пригоди школярів із села Великі Чаплі; гумористична розповідь про справжню дружбу й перше кохання.
6. Ідея — поетизація першого почуття, утвердження високих моральних цінностей, таких як відповідальність, уміння дружити, працьовитість, взаємопідтримка, саморозвиток, наполегливість, уміння відповідати за свої вчинки.
7. Проблематика — кохання; батьки і діти; культура спілкування; дружба; уміння бачити прекрасне в буденності; необхідність навчання та розвитку творчих здібностей.
8. Композиція — 2 частини (І — «Дуель», II — «Голуба куниця»), 26 розділів.
9. Сюжет:
• експозиція: розповідь про те, як Вітька Горобець закохався в Галю Козачок;
• зав’язка: хлопець розповідає найкращому другові Федькові про свої почуття до дівчини;
• розвиток дії: події, пов’язані з підкоренням серця Галі (серенада, складання віршів до районної газети, спроба дістати приворотне зілля, до по господарству, дуель з Петром Білим, похід до кіно);
• кульмінація: спроба Вітьки за до Котигорошка посватати Галю;
• розв’язка: відмова Соломії Кіндратівни віддати дочку заміж, пропозиція почекати 10 років.
10. Персонажі — Вітька Горобець, Галя Козачок, Федько Котигорошко, Петро Білий, Юрко Гречаний, міліціонер Грицько Причепа, Соломія Кіндратівна — матір Галі, дід Свирид, баба Векла, тітка Пріська, баба Хівря, дід Левонтій.