У книзі Юрія Винничука «Місце для дракона» все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору — щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші.
Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють «драконячі закони». Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі... роз’їхались, адже «лютий хижак» й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди.
Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же «кровожерливий» дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві.
«Життя володаря не варте й одного рядка поета,— розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник.— Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні».
Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа.
Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. «Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати — сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!» — роздумує автор.
Чіпка Варинеченко - це парубок життя якого щ самого народження було в злидням та горі, з Чіпкою не хотіли гратися однолітки, батько його виявився брехуном, а його мати завжди працювала та не мала часу на сина.Як сам автор зазначав на початку твору:"«Не багатого роду!» – казала проста свита, накинута наопашки, – «та чепурної вдачі», – одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка". Чіпка був дуже кмітливим, бабуся в ньому заажди виховувала лише хороші якості, він все життя шукав правду, але завжди страждав від неправди.
Кожна людина по свойому сприймає Нечипора, хтось вважає його жертвою, хтось "пропащою силою". На мою думку він справжня жертва людської неправди та жорстокості.
Всю несправедливість він почав відчувати з самого дитинства, спочатку його вважали чортинятком, потім його навіть не хотіли охрестити, однолітки його тебе не приймали, а потім взагалі смерть найріднішої для нього людини бабуся Оришки. Та навіть коли може здатися що несправедливість у житті Чіпки закінчилася, на його шляху стає нова перепона, від нього забрали його землю. Та це також була його не остання перешкода, в саме той момент коли може здатися що в його житті все наладилося все знову руйнується.
Я не повністю виправдую вчинки Чіпки, але його життя мені здається дуже не справедливим, і тому я вважаю його лише жертвою обставин. Хоч кожна людина й сама строїть своє життя, як би Чіпки не намагався зробити його правдивим, але цьому так і не судилося статися
У книзі Юрія Винничука «Місце для дракона» все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору — щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші.
Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють «драконячі закони». Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі... роз’їхались, адже «лютий хижак» й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди.
Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же «кровожерливий» дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві.
«Життя володаря не варте й одного рядка поета,— розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник.— Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні».
Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа.
Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. «Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати — сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!» — роздумує автор.
Чіпка Варинеченко - це парубок життя якого щ самого народження було в злидням та горі, з Чіпкою не хотіли гратися однолітки, батько його виявився брехуном, а його мати завжди працювала та не мала часу на сина.Як сам автор зазначав на початку твору:"«Не багатого роду!» – казала проста свита, накинута наопашки, – «та чепурної вдачі», – одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка". Чіпка був дуже кмітливим, бабуся в ньому заажди виховувала лише хороші якості, він все життя шукав правду, але завжди страждав від неправди.
Кожна людина по свойому сприймає Нечипора, хтось вважає його жертвою, хтось "пропащою силою". На мою думку він справжня жертва людської неправди та жорстокості.
Всю несправедливість він почав відчувати з самого дитинства, спочатку його вважали чортинятком, потім його навіть не хотіли охрестити, однолітки його тебе не приймали, а потім взагалі смерть найріднішої для нього людини бабуся Оришки. Та навіть коли може здатися що несправедливість у житті Чіпки закінчилася, на його шляху стає нова перепона, від нього забрали його землю. Та це також була його не остання перешкода, в саме той момент коли може здатися що в його житті все наладилося все знову руйнується.
Я не повністю виправдую вчинки Чіпки, але його життя мені здається дуже не справедливим, і тому я вважаю його лише жертвою обставин. Хоч кожна людина й сама строїть своє життя, як би Чіпки не намагався зробити його правдивим, але цьому так і не судилося статися