до пізньої прози відомого українського письменника і драматурга івана франка належить новела «сойчине крило». підзаголовок цього твору – «із записок відлюдька». проблематика новели носить екзистенцій ний характер, тому що автором розглядається не тільки проблема невдалого життя чи нещасної любові героїв, а взагалі проблеми людського буття. герой новели – хома став відлюдьком за своїм бажанням, він свідомо відмежувався від людей та заховався за витворами мистецтва. він впивається своїм трагічним одиноцтвом, та думає про те, що він має інше життя і про це ніхто не здогадується.
як тільки я почала читати новелу, то відразу побачила те, наскільки сильно оповідач замкнутий в собі. він каже, що вже три роки святкує новий рік по-своєму. він не любить гучні гулянки, йому більше до вподоби насолоджуватися самотністю. він зачинив за стальними дверима своє серце і нікого туди не впускає.
на протязі всього твору ми читаємо лист від мані до хоми, з нього ми і дізнаємося про їх минуле, як вони були разом у лісі, та ще про минуле марусі без хоми. і читаючи листа, хома-массіно відчиняє своє серце, в ньому змінюється ставлення до марусі, змінюються його думки щодо мані та її листа.
у марусі важка доля і їй можна тільки співчувати та співпереживати. але, з іншого боку, це було цілком її рішення – піти від коханого чоловіка, з рідної сторони, з дому і попрямувати назустріч бурхливому, невідомому та жорстокому світу. мені не зовсім зрозумілі її мотиви і хоч вона і не знала, хто такий насправді генрись, але вона сама зробила свій вибір. з одного боку, вона каже, що хома не зміг її втримати, але з іншого – чому вона сама не трималася за своє кохання, не боролося за нього, а замість цього втекла з малознайомим хлопцем. і ще одне запитання: чи не спокусили її його статки та статус, бо у творі мимохідь сказано про те, що у генрися ніби була забезпечена сім’я.
я не хочу засуджувати марусю, але інколи я не можу її зрозуміти. в житті кожен може зробити помилку, оступитися, та для мані ця помилка стала фатальною. хоч, якщо подивитися з іншого боку, може, ця помилка стала випробуванням для неї і для хоми, для перевірки їх кохання, яке незважаючи ні на що не згасло…
у всі часи проблема співіснування двох людей має характер людського буття взагалі. вустами массіно франко говорить незаперечну істину: «що таке людина для людини? і кат, і бог! з ним живеш – мучишся, а без нього ще гірше! жорстока, безвихідна загадка! »
не так часто літературні твори викликають жваве обговорення серед моїх однолітків. а поезія василя голобородька викликала, якщо можна так сказати, справжній фурор. перше, що спадає на думку, якщо виникає потреба схарактеризувати якось його творчість, — слово «дивно». він пише дивні і неочікувані тексти. до того ж усе в його творах є дивним і неочікуваним. дивує форма, вона близька до вільного, білого вірша — в ній простежується темп, але часто нема рими, іноді цей темп раптово змінюється, як змінюється музична тема. і образи в автора теж дуже неочікувані. зелене волосся дощу, слова, якими ми мовчимо на самоті. все це так незвично, але так захоплююче і цікаво.
звичайні теми поет реалізує по-своєму. наприклад, поезія про дощ. мабуть, вірші про дощ писав кожен поет, навіть початківці завжди звертаються до цієї теми. можливо, саме тому, коли бачиш у заголовку це слово, очікуєш чогось банального, звичного опису природи. але в голобородька дощ інакший. у його сприйнятті це зелене волосся, яке плете хмара, а в дощ вплетене все — і сам ліричний герой, і хата, і дерева. і коли дощ скінчиться, все зміниться (хтось набігається, хтось напасеться). а хтось повернеться в дім, що теплий, немов гніздо. таке своєрідне бачення одразу характеризує автора як талановиту, незвичну людину. він бачить світ по-своєму і пише по-своєму, зовсім не так, як писали до нього. і річка теж вплетена в дощ, немов дівоча стрічка, і здається, ліричний герой бачить вищу єдність, гармонію світу. дуже свіжим, новим здається цей текст.
схоже враження справляє і текст «ми йдемо». у цьому вірші автор звертається до однієї з традиційних тем української літератури. мені чомусь навіть згадуються «каменярі» франка. той самий вічний рух, вічний неспокій. але «ми йдемо» у василя голобородька — дуже оригінальний вірш. у його ритм вплетено рух, відчутна динаміка слова, рух думки, рух героїв, рух слів і рядків загадково поєднуються між собою. поет створює не тільки свій власний ритм, а й власні слова. мені дуже сподобався образ «тихомрійні села». з точки зору граматики, такого прикметника нема, а от з точки зору життя — він є. бо як інакше назвати тихі, мальовничі села? дуже влучний епітет!
я переконаний, що поезія має бути неповторною, оригінальною, має відображати специфічне авторське бачення світу. саме такою є поезія василя голобородька. я шкодую, що не познайомився з його творчістю раніше, бо відтепер він один із моїх найулюбленіших поетів.
до пізньої прози відомого українського письменника і драматурга івана франка належить новела «сойчине крило». підзаголовок цього твору – «із записок відлюдька». проблематика новели носить екзистенцій ний характер, тому що автором розглядається не тільки проблема невдалого життя чи нещасної любові героїв, а взагалі проблеми людського буття. герой новели – хома став відлюдьком за своїм бажанням, він свідомо відмежувався від людей та заховався за витворами мистецтва. він впивається своїм трагічним одиноцтвом, та думає про те, що він має інше життя і про це ніхто не здогадується.
як тільки я почала читати новелу, то відразу побачила те, наскільки сильно оповідач замкнутий в собі. він каже, що вже три роки святкує новий рік по-своєму. він не любить гучні гулянки, йому більше до вподоби насолоджуватися самотністю. він зачинив за стальними дверима своє серце і нікого туди не впускає.
на протязі всього твору ми читаємо лист від мані до хоми, з нього ми і дізнаємося про їх минуле, як вони були разом у лісі, та ще про минуле марусі без хоми. і читаючи листа, хома-массіно відчиняє своє серце, в ньому змінюється ставлення до марусі, змінюються його думки щодо мані та її листа.
у марусі важка доля і їй можна тільки співчувати та співпереживати. але, з іншого боку, це було цілком її рішення – піти від коханого чоловіка, з рідної сторони, з дому і попрямувати назустріч бурхливому, невідомому та жорстокому світу. мені не зовсім зрозумілі її мотиви і хоч вона і не знала, хто такий насправді генрись, але вона сама зробила свій вибір. з одного боку, вона каже, що хома не зміг її втримати, але з іншого – чому вона сама не трималася за своє кохання, не боролося за нього, а замість цього втекла з малознайомим хлопцем. і ще одне запитання: чи не спокусили її його статки та статус, бо у творі мимохідь сказано про те, що у генрися ніби була забезпечена сім’я.
я не хочу засуджувати марусю, але інколи я не можу її зрозуміти. в житті кожен може зробити помилку, оступитися, та для мані ця помилка стала фатальною. хоч, якщо подивитися з іншого боку, може, ця помилка стала випробуванням для неї і для хоми, для перевірки їх кохання, яке незважаючи ні на що не згасло…
у всі часи проблема співіснування двох людей має характер людського буття взагалі. вустами массіно франко говорить незаперечну істину: «що таке людина для людини? і кат, і бог! з ним живеш – мучишся, а без нього ще гірше! жорстока, безвихідна загадка! »
не так часто літературні твори викликають жваве обговорення серед моїх однолітків. а поезія василя голобородька викликала, якщо можна так сказати, справжній фурор. перше, що спадає на думку, якщо виникає потреба схарактеризувати якось його творчість, — слово «дивно». він пише дивні і неочікувані тексти. до того ж усе в його творах є дивним і неочікуваним. дивує форма, вона близька до вільного, білого вірша — в ній простежується темп, але часто нема рими, іноді цей темп раптово змінюється, як змінюється музична тема. і образи в автора теж дуже неочікувані. зелене волосся дощу, слова, якими ми мовчимо на самоті. все це так незвично, але так захоплююче і цікаво.
звичайні теми поет реалізує по-своєму. наприклад, поезія про дощ. мабуть, вірші про дощ писав кожен поет, навіть початківці завжди звертаються до цієї теми. можливо, саме тому, коли бачиш у заголовку це слово, очікуєш чогось банального, звичного опису природи. але в голобородька дощ інакший. у його сприйнятті це зелене волосся, яке плете хмара, а в дощ вплетене все — і сам ліричний герой, і хата, і дерева. і коли дощ скінчиться, все зміниться (хтось набігається, хтось напасеться). а хтось повернеться в дім, що теплий, немов гніздо. таке своєрідне бачення одразу характеризує автора як талановиту, незвичну людину. він бачить світ по-своєму і пише по-своєму, зовсім не так, як писали до нього. і річка теж вплетена в дощ, немов дівоча стрічка, і здається, ліричний герой бачить вищу єдність, гармонію світу. дуже свіжим, новим здається цей текст.
схоже враження справляє і текст «ми йдемо». у цьому вірші автор звертається до однієї з традиційних тем української літератури. мені чомусь навіть згадуються «каменярі» франка. той самий вічний рух, вічний неспокій. але «ми йдемо» у василя голобородька — дуже оригінальний вірш. у його ритм вплетено рух, відчутна динаміка слова, рух думки, рух героїв, рух слів і рядків загадково поєднуються між собою. поет створює не тільки свій власний ритм, а й власні слова. мені дуже сподобався образ «тихомрійні села». з точки зору граматики, такого прикметника нема, а от з точки зору життя — він є. бо як інакше назвати тихі, мальовничі села? дуже влучний епітет!
я переконаний, що поезія має бути неповторною, оригінальною, має відображати специфічне авторське бачення світу. саме такою є поезія василя голобородька. я шкодую, що не познайомився з його творчістю раніше, бо відтепер він один із моїх найулюбленіших поетів.