Оповідь у творі ведеться від імені головного героя — хлопчика Михайлика. Це сам Михайло Панасович Стельмах у дитячі роки. Дитинство письменника припало на нелегкі 20-ті роки XX століття, коли відбувалося становлення нової держави, яке супроводжували холод, голод і злидні. Михайлик розповідає про своє життя й переживання, про своє ставлення до всього, що він бачить навколо, свідком й учасником чого доводиться бути йому самому. Образ Михайлика розкривається різними засобами: це і самохарактеристика, і розповідь інших про вчинки героя, про ставлення до нього батьків, дядька Себастьяна тощо. Михайлик дуже любить казки та легенди, які розповідають йому дідусь Дем’ян та бабуся. Мабуть, тому світ навколо іноді здається хлопцю чарівною казкою: зорі у високому небі, запах жита в полі та різних трав у лісі, перепілка в житі й дятел на старій груші. Хлопець шанує й оберігає природу, тонко відчуває її красу.З великою любов’ю та пошаною герой описує людей, які прищепили йому любов до праці, книги, добра й краси в житті: це батько та мати, бабуся з дідусем, дядько Себастьян. Ці неосвічені, бідні люди мали найголовніше — великі душі й добрі серця. Ми розуміємо, що саме родина сформувала з хлопця чесну, працьовиту, порядну людину, а нестатки навчили співчувати чужому горю (пригадаймо хоча б епізод, коли Михайлик допомагає голодній жінці з дитиною, віддаючи їм гарбузове насіння).Михайлик — допитлива дитина, любить навчатися, читати. Він перечитував усе, що тільки потрапляло під руку, навіть прочитав книжку з дивною назвою «Космографія». Згодом і сам вирішує стати письменником. Спочатку Михайлик багато перечитав книжок, особливо таких, де є стрілянина. А потім і сам захотів написати п’єсу.Але Михайлик — не якась там ідеальна дитина: він дуже жвавий, веселий, непосидючий, любить розважатися й бешкетувати з друзями, спілкуватися з подружкою Любою. «Прямо над нашою хатою пролітають лебеді» — так починається повість. Цим образом вона й завершується. Гуси-лебеді — своєрідний символ дитинства, який осяює все доросле життя людини: «Гуси-лебеді летять … над моїм дитинством, … над моїм життям!»
— Та й крутяться каторжні Западинці, аж голова в мене вже крутиться! — гомоніла
на возі Кайдашиха. — Де ж хата твоєї Мелашки? — питала вона в Лавріна.
— Ото третя од кінця, — сказав син.
Високі, зовсім голі гори стояли по обидва боки, як стіни. Зверху було видно
невеличку смужку синього неба. В самому кінці було видно три убогі хатини.
— Оце завіз мене в якийсь вулик. Це не Западинці, а якийсь чортів мішок. Сюди
тільки чортам збираться битись навкулачки, а не господарям їздити. То це ті твої
здорові хати! Та тут, мабуть, живуть старці, а не хазяїни.
Віз під'їхав під ворота. Балашова хата була мала й стара, вона розсунулась,
випнула задвіркову стіну і ніби присіла на одпочинок, неначе стара баба. На
причілку хата була підперта двома стовпами, обмазаними білою глиною. Маленькі
віконця ледве блищали.
Кайдашиха сиділа на возі й не хотіла злазити. Вона зовсім розсердилась. Лаврін
одчинив старі ворітечка. Вони заторохтіли в його руках, неначе кістки сухих
ребер. Кайдаш погнав воли в ворота. З-за хати вибігла суха собака, кудлата, як
вівця, і зашавкотіла на гостей. З хати вибігло п'ятеро невеличких дітей, а за
ними вийшла з хати Балашиха в товстій сорочці, в убогій старій хустці на голові.
Кайдаш і Лаврін поздоровкались з Балашихою. З-за Балашихи з сіней виглянула
Мелашка, мов квітка, блиснула чорними очима, пахнула рум’яним лицем і знов
сховалась у хату. У Лавріна зомліло серце.
— Просимо якнайласкавіше до хати! — промовила Балашиха й поклонилась Кайдашисі.
Кайдашиха була сердита на Западинці, аж сопла. Вона простягла з полудрабка жовті
чоботи й показала їх Балашисі до самих колін. З сіней вийшов Балаш, ще молодий
чоловік, привітався до гостей, кланявся сватам і просив їх у хату.
Кайдашиха нахилила в низьких дверях полову, і для неї здалося, що вона влазить в
якусь скриню в дірочку. Хатні двері були ще нижчі. Кайдашиха нагнулась і тільки
що хотіла гордо підняти голову, та з усієї сили лусь тім'ям об одвірок!
Кайдашиха почутила, що в неї на тім'ї вискочила гуля. Вона вхопилась за тім'я.
Гуля заболіла так, неначе хто сунув у тім'я розпеченим залізом. У Кайдашихи
виступили сльози на очах, защеміло коло серця, але вона мусила мовчати й
терпіть.
«Ой, крикну! — думала Кайдашиха. — Ой, не видержу, заохаю! Оце сором! Ой, вилаю
в батька-матір і Лавріна, і цих поганих Балашів!» — думала вона й мусила зуби
зціпить, щоб вдержати язика. Малі діти зареготались. Кайдашиха мовчки кляла в
батька, в матір і Бієвці, і Балашову хату. Вона полапала рукою тім'я — високий
очіпок поламався й увігнувся. Кайдашиха стала шута, як безрога корова.
Балашиха попросила Кайдашиху за стіл. Кайдашиха глянула на убогу сім'ю, на убогу
хату і не церемонилась; вона просто полізла за стіл і сіла на покуті,
запишавшись та втираючи губи хусточкою.
Хата була дуже низька. Маленькі віконця були ніби сліпі. Через старі шибки,
вкриті зеленими та червоними плямами, не видно було навіть неба. Стара лежанка з
каміння неначе присіла й роз'їхалась. Каміння повипиналось з неї, неначе сухі
ребра в худої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля
ввігнулась, а серед хати стояв тонкий побілений стовп: і він підпирав сволок.
— Кайдашиха гордим оком окинула хату і обернула голову до образів. Її червона,
високо зав'язана хустка на голові придавила коліна святій Варварі на чималому
образі. Вона одсунулась од образа й сіла проти вікна.
Малі діти поставали серед хати й повитріщали на Кайдашиху оченята. Коло дітей
терлась кішка, обстрижена од голови до самого хвоста. Кайдашиха глянула на
дітей, глянула на чорнобриве Мелашчине лице й трохи пом'якшала. Вона любила
дітей.
— Чом ти, Лавріне, не сказав, що в моїх сватів є маленькі діти? Ото, який же ти!
Я була б вам, діточки, привезла гостинця. В мене ж є й горішки, є мед і мак;
була б спекла маківників. Ото, боже мій! — бідкалась Кайдашиха.
Діти пороззявляли роти. Горішки і маківники залоскотали у їх ротиках. Вони
дивились на багату тітку і все ждали, що з-під поли от-от посипляться горішки, а
з-за пазухи повискакують маківники.
— Оце, боже мій! Не взяла дітям нічогісінько. Нате ж вам хоч по шажку.
Кайдашиха витягла з пазухи хусточку, розв'язала вузол і роздала по шагу. Діти
дивились на шаги й не знали, що з ними робити.
— Чи можна, мамо, їсти дзеню? — спитала маленька дівчинка і полизала язиком свою
дзеню.
— Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! — сказала Кайдашиха.
— Кака дзеня! Якби маківників, — сказав хлопчик.
— Мамо, хочу маківників! — зарепетувала дівчинка.
— Які в тітки жовті ноги, неначе в нашої зозулястої курки, — сказав голосно, але
ніби про себе, старший хлопчик.
— Хто видав так говорити! Ось я тобі дам! Ідіть собі гуляти надвір, — сказала
Балашиха й випровадила дітей з хати.
Балаш з Кайдашем посідали кінець стола і почали розмовляти за жито та пшеницю,
за сіно та за ярину. Балашиха послала найстаршого хлопця в шинок по горілку. .
Читать полностью: http://tvori.com.ua/poetichna-rozpovid-pro-ditinstvo-za-povistyu-gusi-lebedi-letyat/#ixzz3uxwHPQSb