"Моя душа — це храм чи купа цегли?" (за романом Олеся Гончара "Собор") (ІІ варіант)
Душа людська...
Що воно таке?
Так чи інакше, але є в людини дещо, що робить її саме людиною. І ми називаємо це "дещо" душею. Це слово несе в собі позитивний зміст: душа — добра, свята, рідна... І значно рідше ми чуємо: зла, жорстока, продана дияволу душа. Про погану ж людину часто кажуть: "у нього немає душі".
Отже, душа — це щось позитивне. Але і прекрасні споруди можна перетворити на купу цегли. Це відбувається з різних причин. Часом життя заганяє людину в глухий кут — і душа її перетворюється на руїну, а іноді людина сама руйнує власну душу.
Про це й розповідає нам роман О. Гончара "Собор".
Побудований він на протиставленнях і контрастах. У одних людей душа — собор (як втілення краси, духовності, добра), у інших — купа цегли, або (що ще гірше!) — взагалі вона відсутня. А проявляється це у ставленні до різних подій і явищ, з якими людина стикається в житті.
Основа життя — кохання, сім'я, продовження роду. тому ми бачимо в романі з одного боку Віруньку та Івана Баглая з їх зворушливою вірністю і ніжністю, Єльку та Миколу з їх романтичною чистою закоханістю, а з іншого — бригадира, який наплював Єльці в душу, "батькопродавця" Володьку Лободу, що бачить у дівчині красиву річ, яку треба шліфувати.
Скрізь і всюди людину оточує природа. Старий Лобода закликає кожного посадити дерево. Його ж син збирається затопити або висушити (йому однаково) плавні, аби відзначитися, догодити начальству.
Виявляється людська душа і в ставленні до предків, до історії, до свого коріння. Академік Яворницький навіть під загрозою смерті готовий захищати козацький музей від осквернителів. Існування цього музею збагачує Єльку, вона вдячна своїм предкам за прекрасний посаг: чисте небо і прекрасний собор. Микола Баглай схиляється перед генієм того юнака, що за три дні з очерету зробив "проект" майбутнього собору. А Лобода-"висуванець" разом із однокурсником Миколи Геннадієм вважає усе це "мотлохом" минулого.
Важливу роль в житті людини відіграє і мистецтво, що розвивалося ще з печерних часів. Поезія, живопис, музика — це людинознавство.
мирослава — дочка заможного боярина тугара вовка. багато дівчат із заможних родин стають розбещеними, слабкими, але не вона. її батько — сильний чоловік, «як дуб»-, і мирослава достойна його дочка.
“…попри все те мирослава ніколи не переставала бути женщиною і ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той до віку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу”
побачивши дівчину вперше, тухольці говорять про неї:
«от дівчина! тій не жаль би бути мужем. і певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько! » 1
тугар вовк робить велику помилку — зраджує рідну країну й об’єднується з ворогом. мирослава не згодна з батьком, для неї батьківщина понад усе, навіть дорожча за батька:
«я не піду дальше. я не стану зрадницею свого краю! я покину батька, коли не зможу відвести його від його проклятого наміру».
потрапивши в монгольський табір, вона й там не зрікається своїх ідеалів. коли батько просить її підійти, адже начальник монгольського війська ласкавий до них, вона жорстко одказує: «не хочу його ласки! »
мирослава — це сильна, мужня, незламна особистість, порядна, чесна й відверта дівчина. вона залишається вірною самій собі, своїм життєвим принципам та переконанням і не змінює їх у залежності від обставин, як її батько. і хоч любить вона свого батька, найголовніше для неї — це почуття громадянського обов’язку й вірність своїй батьківщині. батько її гине, й інакше не могло бути, адже це єдиний вихід для зрадника, а любляча мирослава залишається з максимом.
вона звертається до захара беркута з проханням прийняти її за дочку, бо «тугар вовк перестав бути моїм батьком, відколи зрадив свій край і пристав у службу монголів». мирослава полюбила простого селянського хлопця.
у цьому образі іван франко показав усі найкращі риси слов’янської жінки — незламну силу волі й мужність, а також щиру вірність, ніжність і палке любляче серце. в особі максима мирослава бачить усіх тухольців. мирослава — один із перших образів дівчини-патріотки в українській літературі.
"Моя душа — це храм чи купа цегли?" (за романом Олеся Гончара "Собор") (ІІ варіант)
Душа людська...
Що воно таке?
Так чи інакше, але є в людини дещо, що робить її саме людиною. І ми називаємо це "дещо" душею. Це слово несе в собі позитивний зміст: душа — добра, свята, рідна... І значно рідше ми чуємо: зла, жорстока, продана дияволу душа. Про погану ж людину часто кажуть: "у нього немає душі".
Отже, душа — це щось позитивне. Але і прекрасні споруди можна перетворити на купу цегли. Це відбувається з різних причин. Часом життя заганяє людину в глухий кут — і душа її перетворюється на руїну, а іноді людина сама руйнує власну душу.
Про це й розповідає нам роман О. Гончара "Собор".
Побудований він на протиставленнях і контрастах. У одних людей душа — собор (як втілення краси, духовності, добра), у інших — купа цегли, або (що ще гірше!) — взагалі вона відсутня. А проявляється це у ставленні до різних подій і явищ, з якими людина стикається в житті.
Основа життя — кохання, сім'я, продовження роду. тому ми бачимо в романі з одного боку Віруньку та Івана Баглая з їх зворушливою вірністю і ніжністю, Єльку та Миколу з їх романтичною чистою закоханістю, а з іншого — бригадира, який наплював Єльці в душу, "батькопродавця" Володьку Лободу, що бачить у дівчині красиву річ, яку треба шліфувати.
Скрізь і всюди людину оточує природа. Старий Лобода закликає кожного посадити дерево. Його ж син збирається затопити або висушити (йому однаково) плавні, аби відзначитися, догодити начальству.
Виявляється людська душа і в ставленні до предків, до історії, до свого коріння. Академік Яворницький навіть під загрозою смерті готовий захищати козацький музей від осквернителів. Існування цього музею збагачує Єльку, вона вдячна своїм предкам за прекрасний посаг: чисте небо і прекрасний собор. Микола Баглай схиляється перед генієм того юнака, що за три дні з очерету зробив "проект" майбутнього собору. А Лобода-"висуванець" разом із однокурсником Миколи Геннадієм вважає усе це "мотлохом" минулого.
Важливу роль в житті людини відіграє і мистецтво, що розвивалося ще з печерних часів. Поезія, живопис, музика — це людинознавство.
Объяснение:
ответ:
мирослава — дочка заможного боярина тугара вовка. багато дівчат із заможних родин стають розбещеними, слабкими, але не вона. її батько — сильний чоловік, «як дуб»-, і мирослава достойна його дочка.
“…попри все те мирослава ніколи не переставала бути женщиною і ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той до віку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу”
побачивши дівчину вперше, тухольці говорять про неї:
«от дівчина! тій не жаль би бути мужем. і певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько! » 1
тугар вовк робить велику помилку — зраджує рідну країну й об’єднується з ворогом. мирослава не згодна з батьком, для неї батьківщина понад усе, навіть дорожча за батька:
«я не піду дальше. я не стану зрадницею свого краю! я покину батька, коли не зможу відвести його від його проклятого наміру».
потрапивши в монгольський табір, вона й там не зрікається своїх ідеалів. коли батько просить її підійти, адже начальник монгольського війська ласкавий до них, вона жорстко одказує: «не хочу його ласки! »
мирослава — це сильна, мужня, незламна особистість, порядна, чесна й відверта дівчина. вона залишається вірною самій собі, своїм життєвим принципам та переконанням і не змінює їх у залежності від обставин, як її батько. і хоч любить вона свого батька, найголовніше для неї — це почуття громадянського обов’язку й вірність своїй батьківщині. батько її гине, й інакше не могло бути, адже це єдиний вихід для зрадника, а любляча мирослава залишається з максимом.
вона звертається до захара беркута з проханням прийняти її за дочку, бо «тугар вовк перестав бути моїм батьком, відколи зрадив свій край і пристав у службу монголів». мирослава полюбила простого селянського хлопця.
у цьому образі іван франко показав усі найкращі риси слов’янської жінки — незламну силу волі й мужність, а також щиру вірність, ніжність і палке любляче серце. в особі максима мирослава бачить усіх тухольців. мирослава — один із перших образів дівчини-патріотки в українській літературі.
объяснение: