Треба план до твору покинуте гніздо олександра копиленка, будь ласка
скільки появилося нових квіток! уже відцвіли блакитні проліски, а в кущиках свіжої трави між деревами розцвіли фіолетові фіалки. білі рухливі дзвоники конвалій висять на тоненьких ніжках. пахучі, чудові конвалії. ще багато різних жовтих, рожевих і синіх квітів.
веселий місяць, цей травень! збіглися хлопці на вулиці. куди йти гуляти? василь каже:
- ходімо в ліс гуляти, квіток нарвемо.
микола й собі:
- уже в лісі хороше, і я вчора ящірку бачив. зелена і прудка. втекла в нору. не наздогнав. та я в ліс все одно не піду.
- чому? – спитали діти.
- тому, що василь знає гніздо кропив’янки і не хоче нікому показувати.
закортіло дітям подивитись на гніздо. от цікаво! почали прохати, щоб василь показав пташину хатку.
миколка, яшко і галя кажуть:
- ми тільки одним оком глянемо і не будемо нічого чіпати. подивимося – і зразу назад.
- не можна знищувати гнізд корисних пташок, бо пташки – наші друзі, - відповів василь. – я до гнізда тільки інколи піду, здалека погляну, як мати на яєчках сидить. батько біля неї співає, розважає її, щоб не нудно було сидіти. а потім вона полетить попоїсти на годинку, а він сидить на гнізді, щоб яєчка не захолонули. скоро виведуться пташенятка, і я буду ходити на них дивитись.
- покажи й нам, - прохали діти, василеві товариші.
- я тобі десять разів вистрілити з моєї рогатки, - запропонував яшко.
- а я подарую тобі цю пружину, - сказала галя.
- а я подарую тобі заліза на шаблюку. і буде в тебе і пістоль, і шабля. отоді зіграємо у війну! – промовив миколка.
скільки цікавих речей пропонують василькові! десять разів вистрілити з рогатки! пружина! шаблюка! не витримав василь і сказав:
- ну, давайте зразу всі речі наперед і вистрілити десять разів. потім я вас поведу.
- а не підманиш? – недовірливо спитали діти.
- ні, - сказав василь.
- слово піонера даси?
- слово піонера, що покажу гніздо кропив’янки. тільки підійдемо, подивимося – і назад. згодні?
- згодні!
василь одержав пружину і заліза на шаблюку. пішли в ліс. він дорогою ще вистрілив з рогатки десять разів. а миколка і всі діти заздрили йому…
прийшли діти до рівчака, зарослого низькими кущами. василь пригнувся, принишк. всі зробили те саме. василь показав дітям на один кущик, але ніхто нічого не бачив. пташки-бо вміють так ховати свої гніздечка, що не зразу їх і помітиш. аж ось із кущика вилетіла сіренька, трохи рудувата пташка, і тоді побачили діти малесеньке гніздечко, сховане в густому листі. гніздечко трималося на трьох гілках і ловко було виплетене з тоненьких травинок.
дуже кортіло зазирнути в гніздо, подивитися, які ж там яєчка. діти підійшли ближче. в гнізді лежало п’ятеро малесеньких блакитно-сірих яєчок.
- ой, які маленькі яєчка і гарненькі! – не витримала галя. – я хочу тіль-тіль пальцем погладити одне яєчко.
не встиг василько заборонити їй, як галя вже тихенько опустила палець в гніздо. за нею миколка обережно витягнув одне яєчко і розглядав на руці. воно було тепле, ніжне і майже прозоре.
навколо них літали дві пташки і тривожно, стурбовано пищали, прохали дітей, щоб вони не чіпали гнізда. тому діти, надивившись на гніздо, пішли собі геть. гуляли в лісі, рвали квіти, ловили метеликів.
минуло кілька днів. діти потайки одне від одного кілька разів на день ходили до гнізда кропив’янки, розглядали яєчка і турбували пташок. полохливим пташкам зрештою набридли діти.
боялися пташки, що виведуться пташенята, а василеві друзі заберуть їх. отже, кропив’янки посумували і покинули своє гніздо, хоч як важко було їм робити цю хатку. всю весну будували, а доводиться покидати. покинули своє гніздо пташки і полетіли в інше місце, в густий ліс, де їх не знайдуть діти.
прийшов раз василь до гнізда. дивиться, а воно порожнє. пташок немає коло нього. попробував яєчка, а вони холодні. дуже шкода йому стало пташок. тепер більше ніколи не буде він набридати пташкам і нікому не показуватиме гнізд, навіть за пружину, за шаблюку і за десять пострілів з рогатки.
ответ: У книзі «Русалонька із 7-В або Прокляття роду Кулаківських» Марина Павленко вірно дотримується свого творчого принципу — писати про реальне життя і реальних людей, які завдяки фантазії потрапляють в нереальні ситуації. Така позиція імпонує читачеві-підліткові, який вважає себе дорослим, але в душі залишається дитиною. Головна героїня книги — чуйна до людей, кмітлива Софійка — розпочинає своє дослідження, щоб до своєму однокласнику Вадиму Кулаківському позбавитися родового прокляття. Поступово, крок за кроком, вона дізнається про страшну провину прапрадіда Кулаківського. З казкового арсеналу чарівних предметів, які, зазвичай, допомагають героям казкових повістей, Софійка задіяла лише старовину дерев’яну шафу, спроможну переносити героїню у будь-який час.
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».