Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.
Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?» Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду.
Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).
Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.
По происхождению Галичанин, родился в городе Судовая Вишня. Биографические данные о Вишенском весьма скупы. Известно, что он был высокообразованным человеком и в молодости проживал некоторое время в Луцке.
Приблизительно в 70-х годах XVI века из-за несогласия с феодальным строем Речи Посполитой стал монахом на Афоне, который был в те времена центром православного монашества на Востоке. Поддерживал тесные отношения с Львовским братством. Литературную деятельность начал одновременно с острожскойгруппой полемистов.
В 1590-х годах были написаны самые выдающиеся произведения Иоанна, направленные против Брестской унии. В 1598 году в острожской «Книге» напечатал послание Константину Острожскому и православным, написанное им от имени монахов Святой Горы. Около 1600 года на Афоне составил сборник «Книжку», в который вошли «Извещение краткое», «Писание до всех обще, в Лядской земли живущих», послание князю Константину Острожскому и епископам, а также «Обличение диавола-миродержца», «Порада» и другие произведения. В 1600—1601 годах Вишенский написал «Краткословный ответ» польскому католическому теологу Петру Скарге.
Около 1604 года вернулся на Русь, некоторое время пробыл во Львове, но разошёлся взглядами с руководителями братства. Временно пребывал в Уневском монастыре, где в1605 году написал «Послание Домникии», посвящённое полемике с влиятельным членом львовского братства Юрием Рогатинцем. Жил в Манявском ските у Иова Княгиницкого. В1606 году вернулся на Афон. В 1615—1616 годах написал последнее известное произведение «Позопище мысленное». Впервые в литературном произведении показал жизнь низшего слоя общества — крестьянства.
В 1621 года киевский собор постановил вызвать Иоанна, в числе прочих, в южную Россию. О том, посетил ли Иоанн Россию, ничего не известно.
Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.
Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?»
Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду.
Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).
Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.
По происхождению Галичанин, родился в городе Судовая Вишня. Биографические данные о Вишенском весьма скупы. Известно, что он был высокообразованным человеком и в молодости проживал некоторое время в Луцке.
Приблизительно в 70-х годах XVI века из-за несогласия с феодальным строем Речи Посполитой стал монахом на Афоне, который был в те времена центром православного монашества на Востоке. Поддерживал тесные отношения с Львовским братством. Литературную деятельность начал одновременно с острожскойгруппой полемистов.
В 1590-х годах были написаны самые выдающиеся произведения Иоанна, направленные против Брестской унии. В 1598 году в острожской «Книге» напечатал послание Константину Острожскому и православным, написанное им от имени монахов Святой Горы. Около 1600 года на Афоне составил сборник «Книжку», в который вошли «Извещение краткое», «Писание до всех обще, в Лядской земли живущих», послание князю Константину Острожскому и епископам, а также «Обличение диавола-миродержца», «Порада» и другие произведения. В 1600—1601 годах Вишенский написал «Краткословный ответ» польскому католическому теологу Петру Скарге.
Около 1604 года вернулся на Русь, некоторое время пробыл во Львове, но разошёлся взглядами с руководителями братства. Временно пребывал в Уневском монастыре, где в1605 году написал «Послание Домникии», посвящённое полемике с влиятельным членом львовского братства Юрием Рогатинцем. Жил в Манявском ските у Иова Княгиницкого. В1606 году вернулся на Афон. В 1615—1616 годах написал последнее известное произведение «Позопище мысленное». Впервые в литературном произведении показал жизнь низшего слоя общества — крестьянства.
В 1621 года киевский собор постановил вызвать Иоанна, в числе прочих, в южную Россию. О том, посетил ли Иоанн Россию, ничего не известно.
Умер около 1630 года.