Хоч би про що писав Микола Вороний, завжди в його творах був присутній образ рідної землі. Для поета не було нічого святішого за страдницьку, підневільну Україну: вона снилася йому вночі, вона надавала снаги жити вдень. Але не міг більше Вороний бачити, як з неї знущаються і як вона сама дає з себе знущатися. І, маючи у серці синівські почуття любові до своєї Батьківщини, пише поему “Євшан-зілля”.
Вороний Не вигадав сюжет цієї поеми. Відомо, що твір побудований на основі літописних джерел. Не одне покоління передавало з рук у руки вічне перо, щоб закарбувати діяння давноминулих днів.
Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили, тих, що живуть, і тих, що житимуть. Красива історична легенда дійшла і до Миколи Вороного, який зміг їй подарувати інше життя, інше “обличчя”. У своїй поемі автор звертається до синів українських, хоче, щоб вони не відверталися від своєї неньки України, якій дуже тяжко бути у неволі та ще й бачити таку неповагу до себе.
Сюжет поеми побудований ніби за літописом, проте звернений не до половців, а до нас – українців. Князь Володимир Мономах “під
час походу” взяв у полон з ясирем улюбленого сина половецького хана, оточив “його почотом і розкошами догідно – і жилось тому хлоп’яті і безпечно, і вигідно”. Час робить свою справу, і через якийсь період юнак почав забувати те, що відбувалося на рідній землі, забувати рідних батьків, рідні звичаї – забувати Батьківщину.
Дійшло до того, що “край чужий, чужі звичаї як за рідні уважати” став хлопець.
Питання ролі митця в суспільстві було актуальним завжди: і століття тому, і у вирі сьогочасної дійсності. Так чи інакше, митець являє собою взірець мудрості, гідності, чесного служіння справедливості, наслідування споконвічних законів моралі. До його слова прислухаються, за ним йдуть. Тому на ньому лежить надзвичайна відповідальність і за свою позицію та вчинки, і загалом за долю свого народу.
Розуміючи це, Леся Українка створює поему "Давня казка", в якій з великою художньою майстерністю розробляє тему служіння поета народові в час боротьби проти поневолювачів, у найважчу годину національної історії. Тому особа поета підноситься у творі до таких моральних і соціальних вершин, що, гадаю, не відчути це серцем неможливо. Може, саме через це образ поета (а через нього - усього народу) гостро пронизує й хвилює свідомість читача, викликаючи гарячий відгук у його душі.
За своїм сюжетом поема не складна: скориставшись перемогою своїх бійців над ворожим військом, непоказний лицар Бертольдо дістає в подарунок від короля разом з графським титулом цілу околицю і починає нещадно визискувати народ. У країні спалахує народне повстання, якому великої сили надавали пісні поета. Свого часу вони були натхненні народом, скрашували йому відпочинок, виховували мужність та волелюбність, а у лихоліття народної боротьби стали грізною зброєю проти кривдників:
Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров проллється,
Як пробити пану груди?
Ми читаємо ці рядки - і чуємо Шевченкове:
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
Чи не є це яскравим прикладом того, як полум'яне слово Кобзаря відбилося на творчості Л. Українки? Стає зрозумілим, що саме живі приклади героїчного служіння народові митців слова - передових письменників, якими так багата історія світової і зокрема української літератури, надихнули поетесу на створення образу народного поета-громадянина. її герой, непідкупний, відданий народові, не спокусився на золото, що йому пропонував у обмін на вільне слово пан Бертольдо, не злякався у в'язниці. Тому так гордо звучать слова безкомпромісного висновку:
Не поет, хто покидає
Боронить народну справу,
Щоб своїм словам блискучим
Золотую дать оправу;
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!
Своєю ідеєю поема "Давня казка" звернена і до сучасної дійсності, коли наша Україна, ставши на шлях незалежності, долає численні політичні, економічні й соціальні труднощі. Справжній поет не має права стояти осторонь цих негараздів, доки його народ буде виборювати щасливе життя для рідної землі.
Хоч би про що писав Микола Вороний, завжди в його творах був присутній образ рідної землі. Для поета не було нічого святішого за страдницьку, підневільну Україну: вона снилася йому вночі, вона надавала снаги жити вдень. Але не міг більше Вороний бачити, як з неї знущаються і як вона сама дає з себе знущатися. І, маючи у серці синівські почуття любові до своєї Батьківщини, пише поему “Євшан-зілля”.
Вороний Не вигадав сюжет цієї поеми. Відомо, що твір побудований на основі літописних джерел. Не одне покоління передавало з рук у руки вічне перо, щоб закарбувати діяння давноминулих днів.
Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили, тих, що живуть, і тих, що житимуть. Красива історична легенда дійшла і до Миколи Вороного, який зміг їй подарувати інше життя, інше “обличчя”. У своїй поемі автор звертається до синів українських, хоче, щоб вони не відверталися від своєї неньки України, якій дуже тяжко бути у неволі та ще й бачити таку неповагу до себе.
Сюжет поеми побудований ніби за літописом, проте звернений не до половців, а до нас – українців. Князь Володимир Мономах “під
час походу” взяв у полон з ясирем улюбленого сина половецького хана, оточив “його почотом і розкошами догідно – і жилось тому хлоп’яті і безпечно, і вигідно”. Час робить свою справу, і через якийсь період юнак почав забувати те, що відбувалося на рідній землі, забувати рідних батьків, рідні звичаї – забувати Батьківщину.
Дійшло до того, що “край чужий, чужі звичаї як за рідні уважати” став хлопець.
Питання ролі митця в суспільстві було актуальним завжди: і століття тому, і у вирі сьогочасної дійсності. Так чи інакше, митець являє собою взірець мудрості, гідності, чесного служіння справедливості, наслідування споконвічних законів моралі. До його слова прислухаються, за ним йдуть. Тому на ньому лежить надзвичайна відповідальність і за свою позицію та вчинки, і загалом за долю свого народу.
Розуміючи це, Леся Українка створює поему "Давня казка", в якій з великою художньою майстерністю розробляє тему служіння поета народові в час боротьби проти поневолювачів, у найважчу годину національної історії. Тому особа поета підноситься у творі до таких моральних і соціальних вершин, що, гадаю, не відчути це серцем неможливо. Може, саме через це образ поета (а через нього - усього народу) гостро пронизує й хвилює свідомість читача, викликаючи гарячий відгук у його душі.
За своїм сюжетом поема не складна: скориставшись перемогою своїх бійців над ворожим військом, непоказний лицар Бертольдо дістає в подарунок від короля разом з графським титулом цілу околицю і починає нещадно визискувати народ. У країні спалахує народне повстання, якому великої сили надавали пісні поета. Свого часу вони були натхненні народом, скрашували йому відпочинок, виховували мужність та волелюбність, а у лихоліття народної боротьби стали грізною зброєю проти кривдників:
Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров проллється,
Як пробити пану груди?
Ми читаємо ці рядки - і чуємо Шевченкове:
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
Чи не є це яскравим прикладом того, як полум'яне слово Кобзаря відбилося на творчості Л. Українки? Стає зрозумілим, що саме живі приклади героїчного служіння народові митців слова - передових письменників, якими так багата історія світової і зокрема української літератури, надихнули поетесу на створення образу народного поета-громадянина. її герой, непідкупний, відданий народові, не спокусився на золото, що йому пропонував у обмін на вільне слово пан Бертольдо, не злякався у в'язниці. Тому так гордо звучать слова безкомпромісного висновку:
Не поет, хто покидає
Боронить народну справу,
Щоб своїм словам блискучим
Золотую дать оправу;
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!
Своєю ідеєю поема "Давня казка" звернена і до сучасної дійсності, коли наша Україна, ставши на шлях незалежності, долає численні політичні, економічні й соціальні труднощі. Справжній поет не має права стояти осторонь цих негараздів, доки його народ буде виборювати щасливе життя для рідної землі.
А коли війна скінчиться
Того діла й того слова,
То скінчиться давня казка,
А настане правда нова.