Тільки про саву! Сава Чалий Карпенка-Карого — людина великої енергії та пристрасті, що здатна глибоко переживати, любити й ненавидіти. На початку драми ми бачимо щирого патріота, у якого душа болить за сплюндровану польськими магнатами рідну землю.Сава всі сили віддає на боротьбу за визволення народу з-під польсько-шляхетського гноблення. Але потім приходить зневіра: в Україні дедалі більше проливається кров, війні кінця-краю немає… Шляхтич Шмигельський переконує Саву. що спокій і добробут можна Досягти через примирення. Шукаючи згоди з польським панством, він потрапляє в табір лютого ворога України Потоцького, і цим уже остаточно стає на шлях зради. Марно сподівається він домовитися з польським гетьманом, щоб той не чинив зла народові. Ця фатальна помилка стає основним конфліктом трагедії. У своєму творі драматург психологічно глибоко показує, який шлях пройшовСава Чалий до свого духовного виродження і став ворогом України, заплямувавши руки кров’ю побратимів. Зрештою він потрапляє в безвихідь, і колишні бойові товариші вчиняють над Савою розправу. Помираючи, він розкаюється у своєму відступництві: «Простіть… Я кров’ю змив свою вину… Прощайте».
Образ княгині Ярославни за своєю поетичною красою належить до найславетніших, пройнятих особливою ліричністю образів у світовій літературі. Нас приваблює чарівний образ жінки ,яка лине до свого чоловіка люблячим серцем, --княгині Ярославни. Вона --найчарівніший образ поеми " Слово о полку Ігоревім".Читаєш поему і ніби бачиш охоплену тугою жінку ,яка вдивляється вдалечінь у надії побачити коханого чоловіка. "Ярославна рано плаче в Путівлі на заборолі,примовляючи". Що ж примовляє вона, на що сподівається так щиро? На повернення князя. І звертається вірна дружина до вітру, до Дніпра -ріки, до сонця. Просить урятувати чоловіка й визволити його з біди. Скільки ми бачимо надії і справжнього кохання в її тужливих словах. Ярославна просто не уявляє собі життя без свого князя:"Загинув ладо... Я загину!" Звернення княгині до могутніх сил природи дуже зближують її плач з народними ліричними піснями.Сама Ярославна порівнюється із зозулею, чайкою-вдовицею, яка збирається летіти понад Доном , щоб власноруч урятувати князя. Княгиня виступає не тільки від себе й "жінок руських", а ніби від імені Руської землі.Закликання Ярославни не лишаються марними. І от уже тікає Ігор з полону разом з молодим половцем, тікає конем і пішки до річки Дінця. Донець допомагає йому, адже недарма Ярославна зверталася до стихій. Силою свого кохання вона врятувала князя. Образ Ярославни став символом усіх руських жінок, які роками чекали своїх чоловіків-воїнів, оберігаючи для них і своїх дітей родинне вогнище. Цей образ --величальний гімн моральній красі жінки. Образ Ярославни надихає й сучасних письменників на чудові рядки, адже ця руська князівна стала символом вірності й кохання , ніжності й мужності одночасно.
Сава Чалий Карпенка-Карого — людина великої енергії та пристрасті, що здатна глибоко переживати, любити й ненавидіти. На початку драми ми бачимо щирого патріота, у якого душа болить за сплюндровану польськими магнатами рідну землю.Сава всі сили віддає на боротьбу за визволення народу з-під польсько-шляхетського гноблення. Але потім приходить зневіра: в Україні дедалі більше проливається кров, війні кінця-краю немає… Шляхтич Шмигельський переконує Саву. що спокій і добробут можна Досягти через примирення. Шукаючи згоди з польським панством, він потрапляє в табір лютого ворога України Потоцького, і цим уже остаточно стає на шлях зради. Марно сподівається він домовитися з польським гетьманом, щоб той не чинив зла народові. Ця фатальна помилка стає основним конфліктом трагедії. У своєму творі драматург психологічно глибоко показує, який шлях пройшовСава Чалий до свого духовного виродження і став ворогом України, заплямувавши руки кров’ю побратимів. Зрештою він потрапляє в безвихідь, і колишні бойові товариші вчиняють над Савою розправу. Помираючи, він розкаюється у своєму відступництві: «Простіть… Я кров’ю змив свою вину… Прощайте».
"Ярославна рано плаче в Путівлі на заборолі,примовляючи". Що ж примовляє вона, на що сподівається так щиро? На повернення князя. І звертається вірна дружина до вітру, до Дніпра -ріки, до сонця. Просить урятувати чоловіка й визволити його з біди. Скільки ми бачимо надії і справжнього кохання в її тужливих словах. Ярославна просто не уявляє собі життя без свого князя:"Загинув ладо... Я загину!"
Звернення княгині до могутніх сил природи дуже зближують її плач з народними ліричними піснями.Сама Ярославна порівнюється із зозулею, чайкою-вдовицею, яка збирається летіти понад Доном , щоб власноруч урятувати князя. Княгиня виступає не тільки від себе й "жінок руських", а ніби від імені Руської землі.Закликання Ярославни не лишаються марними. І от уже тікає Ігор з полону разом з молодим половцем, тікає конем і пішки до річки Дінця. Донець допомагає йому, адже недарма Ярославна зверталася до стихій. Силою свого кохання вона врятувала князя.
Образ Ярославни став символом усіх руських жінок, які роками чекали своїх чоловіків-воїнів, оберігаючи для них і своїх дітей родинне вогнище. Цей образ --величальний гімн моральній красі жінки. Образ Ярославни надихає й сучасних письменників на чудові рядки, адже ця руська князівна стала символом вірності й кохання , ніжності й мужності одночасно.