«Климко» — твір Григіра Тютюнника про дітей війни Повість «Климко» переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України. Війна принесла як українцям, так й іншим поневоленим Німеччиною народам хвороби, знущання, голод, смерть. Багато дітей залишилося без батьків, без житла, тому самостійно змушені були шукати помешкання, їжу, одяг. Вони працювали за верстатами поруч із дорослими, не знаючи сну й відпочинку, деяких із них вивезли до Німеччини. Саме на цей складний час припадає дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Війна застала хлопця на Донбасі, а голод змусив його повернутися на Полтавщину, до матері, тому повість «Климко» можна вважати певною мірою автобіографічною. Сам письменник — Григір Тютюнник — був одним із тих підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною небезпекою. Але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення хроніки життя письменника. Герой повісті «Климко» йде не на Полтавщину, а по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку та себе з другом. В основі твору — враження письменника від того пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни. Климко залишається сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям. Думаю, що небагато хто з нас, сучасних підлітків, здатний на такий вчинок. Взаємну підтримку людей під час війни ми бачимо й у епізоді, коли Климко разом із безногим шевцем рятує дівчинку від фашистської каторги, коли тітка Марина хоче залишити у себе, усиновити чужого хлопця — Климка, якого вона виходила, коли той тяжко захворів під час своєї небезпечної подорожі. Спільна біда стала ніби тим каталізатором, який виявив у добрих людях їх найкращі риси, стала своєрідним тестом на людяність, згуртувала всіх... Автор оповідання розповідає про те, що навіть у важкі часи люди залишалися добрими, здатними на підтримку й взаєморозуміння. Можливо, саме ця взаємодо дала змогу нашому народові вижити, перемогти в тій страшній війні. На мій погляд, подібні художні твори, а також спогади учасників війни, дають нам набагато більше, ніж вивчення історії за підручником. Адже перед нами — розповідь про конкретну людину з її відчуттями, думками, переживаннями. Тому, читаючи такі твори, ти сам ніби долучаєшся до тих подій, переживаєш, пропускаючи їх крізь себе. Мене вразило закінчення оповідання — страшне й несподіване. Климко загинув від фашистської кулі вже біля самого дому, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». А здавалося, що саме він повинен вижити, донести до близьких йому людей рятівну сіль. На жаль, у сучасному світі ще багато війн. Але ми не хочемо, щоб війни забирали дитячі життя! Діти повинні жити в мирі, любові та злагоді. Тому докладемо всіх зусиль, щоб нашу землю більше не обпалив пекельний вогонь.
Скільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас
Повість «Климко» переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України. Війна принесла як українцям, так й іншим поневоленим Німеччиною народам хвороби, знущання, голод, смерть. Багато дітей залишилося без батьків, без житла, тому самостійно змушені були шукати помешкання, їжу, одяг. Вони працювали за верстатами поруч із дорослими, не знаючи сну й відпочинку, деяких із них вивезли до Німеччини.
Саме на цей складний час припадає дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Війна застала хлопця на Донбасі, а голод змусив його повернутися на Полтавщину, до матері, тому повість «Климко» можна вважати певною мірою автобіографічною. Сам письменник — Григір Тютюнник — був одним із тих підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною небезпекою. Але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення хроніки життя письменника. Герой повісті «Климко» йде не на Полтавщину, а по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку та себе з другом. В основі твору — враження письменника від того пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни.
Климко залишається сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям.
Думаю, що небагато хто з нас, сучасних підлітків, здатний на такий вчинок. Взаємну підтримку людей під час війни ми бачимо й у епізоді, коли Климко разом із безногим шевцем рятує дівчинку від фашистської каторги, коли тітка Марина хоче залишити у себе, усиновити чужого хлопця — Климка, якого вона виходила, коли той тяжко захворів під час своєї небезпечної подорожі. Спільна біда стала ніби тим каталізатором, який виявив у добрих людях їх найкращі риси, стала своєрідним тестом на людяність, згуртувала всіх... Автор оповідання розповідає про те, що навіть у важкі часи люди залишалися добрими, здатними на підтримку й взаєморозуміння. Можливо, саме ця взаємодо дала змогу нашому народові вижити, перемогти в тій страшній війні.
На мій погляд, подібні художні твори, а також спогади учасників війни, дають нам набагато більше, ніж вивчення історії за підручником. Адже перед нами — розповідь про конкретну людину з її відчуттями, думками, переживаннями. Тому, читаючи такі твори, ти сам ніби долучаєшся до тих подій, переживаєш, пропускаючи їх крізь себе. Мене вразило закінчення оповідання — страшне й несподіване. Климко загинув від фашистської кулі вже біля самого дому, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». А здавалося, що саме він повинен вижити, донести до близьких йому людей рятівну сіль.
На жаль, у сучасному світі ще багато війн. Але ми не хочемо, щоб війни забирали дитячі життя! Діти повинні жити в мирі, любові та злагоді. Тому докладемо всіх зусиль, щоб нашу землю більше не обпалив пекельний вогонь.
Скільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас