Відомий український драматург Іван Карпенко- Карий у сатиричній комедії «Сто тисяч» засудив пороки суспільного життя. Нездоланна тяга купувати землю і в селян, і в поміщиків, а потім тішитись думкою, що Калитку «розіпре грошвою», усе де веде до руйнування особистості. А землі потрібні, щоб сказати багатію Пузирю «…голяк масті, чирва світить!», землі і гроші потрібні, щоб переплатити по десять рублів на десятині Жолудю, гроші потрібні, щоб обдурити Гершка. Мрії Герасима Калитки йдуть ще далі: «…всю землю навкруги скуплю! Ідеш день — чия земля? Калитчина!.. Ідеш два — чия земля? Калитчина! Ідеш три — чия земля? Калитчина!» Герасим дурить усіх. Єврей, якого він теж дурить, у свою чергу обдурює Герасима, продає йому мішок з папером замість грошей.
І раптом усім цим корисливим планам не судилося здійснитися. Герасим Калитка не в змозі цього пережити: він лізе у зашморг з надією вмерти.
Гроші скалічили душу не лише Герасиму, але і його куму — Савці. Він весь час знаходиться у пошуку грошей. На пропозицію Герасима здійснити шахрайську махінацію, Савка одразу дає згоду. Але після трагічних подій з Герасимом Савка навіки зрікається брудних грошей.
А Невідомий теж хворів грошовою хворобою. Він вигадав новий засіб обдурювання людей і заробляє на цьому непогані гроші.
Копач Бонавентура бере у будинку Калитки їжу, хоч і не працює на хазяїна. А побачивши єврея, він одразу сказав: «…це — пройдисвіт».
Іван Карпенко-Карий у п’єсі «Сто тисяч» показує, що тим, хто потрапив під владу грошей, нелегко повернутися на шлях порядності.
Iнодi дивуєшся, як щедро природа надiляє деяких людей своïми дарами. Не поскупилася вона на них, коли надiляла мистецькими здiбностями сина сiльського дяка з-пiд Чернiгова Павла Тичину. Спiвочий талант поєднався з винятковими музичними здiбностями, а його захоплення живописом поступилося лише перед поетичним даром. Так на лiтературному небосхилi Украïни спалахнула зiрка, що за силою i красою свого сяяння стала гордiстю украïнськоï лiтератури. У ïï iсторiï постать спiвця "Сонячних кларнетiв" не має собi рiвних за глибиною осягнення свiтовоï гармонiï й дисонансiв, за емоцiйнiстю, символiкою та оригiнальнiстю вiршування. Коли я читав поезiï "Сонячних кларнетiв", то вiдчував, що зi мною розмовляє добрий, щирий i розумний друг. Вiн схвильовано вiдкривав менi своï чистi, потаємнi почуття, розповiдав про найдорожче, захоплював своïм викриттям сутi природи, навчав ïï розумiти i любити. Вiн наче запросив мене у свiт, де панує гармонiя i краса. I я, зачарований рядками його вiршiв, пiшов за ним у свiт гармонiï природи i людини, iнтелекту й духовностi, почуття й обов'язку, нацiонального i загальнолюдського, землi i космосу: Блакить мою душу обвiяла. Душа моя сонця намрiяла, Душа причастилася кротостi трав - Добридень! - я Богу сказав! Поступово i я перейнявся радiстю, яку щедро дарує всiм мiй новий друг - лiричний герой "Сонячних кларнетiв". Вiн прагне логiчно пояснити, розкрити таємницю щастя своïм читачам. Вiн сам творить гармонiю i кличе у свiй дивний свiт: будьте молодi й щасливi! Радiйте! Життя того варте! Зачарований гач i замислений мрiйник, герой першоï збiрки Павла Тичини намагається передати свiй пiднесений стан влучним мис-тецьким засобом: вiн переконливо малює живi, радiснi, iнтонацiйно багатi картини. Тiльки людина, закохана у свiт в усiх його проявах, спроможна створити таку красу: Йду в простори я, чумний, тривожний (Гасне день, облiтає, мов мак). В моïм серцi i бурi, i грози, Й рокотання - ридання бандур. I тут я вiдчув, що в душi героя поєднався оптимiзм з якимось очiкуванням. Очiкуванням чого? I друг вiдповiдає менi тривожними рядками: Буде бiй Вогневий! Смiх буде, плач буде... Перламутровий... Мабуть, саме ця вiдповiдь допомагла менi зрозумiти, що, хоч найголовнiшою ознакою свiтлоï поезiï "Сонячних кларнетiв" є тонке навколишнього свiту i милування його гармонiєю, однак це книга передчуття сподiваного щастя, яке так i не справдилося. Я бачу лiричного героя в скорботi: вiн приймав революцiю, що несла надiï Украïнi, але його вразлива душа не могла змиритися з ïï жахами. Вiн сумно зазначає: "Не буть нiколи раю, у цiм кривавiм краю", але тiльки безмежною любов'ю сповненi його почуття: I цiй краïнi вмерти? - Де вiн родився вдруге, - Яку любив до смертi? Мiй друг, герой "Сонячних кларнетiв", пробудив у моєму серцi незнанi ранiш хвилюючi i прекраснi почуття до навколишнього буття. I я так вдячний йому за це!
Відомий український драматург Іван Карпенко- Карий у сатиричній комедії «Сто тисяч» засудив пороки суспільного життя. Нездоланна тяга купувати землю і в селян, і в поміщиків, а потім тішитись думкою, що Калитку «розіпре грошвою», усе де веде до руйнування особистості. А землі потрібні, щоб сказати багатію Пузирю «…голяк масті, чирва світить!», землі і гроші потрібні, щоб переплатити по десять рублів на десятині Жолудю, гроші потрібні, щоб обдурити Гершка. Мрії Герасима Калитки йдуть ще далі: «…всю землю навкруги скуплю! Ідеш день — чия земля? Калитчина!.. Ідеш два — чия земля? Калитчина! Ідеш три — чия земля? Калитчина!» Герасим дурить усіх. Єврей, якого він теж дурить, у свою чергу обдурює Герасима, продає йому мішок з папером замість грошей.
І раптом усім цим корисливим планам не судилося здійснитися. Герасим Калитка не в змозі цього пережити: він лізе у зашморг з надією вмерти.
Гроші скалічили душу не лише Герасиму, але і його куму — Савці. Він весь час знаходиться у пошуку грошей. На пропозицію Герасима здійснити шахрайську махінацію, Савка одразу дає згоду. Але після трагічних подій з Герасимом Савка навіки зрікається брудних грошей.
А Невідомий теж хворів грошовою хворобою. Він вигадав новий засіб обдурювання людей і заробляє на цьому непогані гроші.
Копач Бонавентура бере у будинку Калитки їжу, хоч і не працює на хазяїна. А побачивши єврея, він одразу сказав: «…це — пройдисвіт».
Іван Карпенко-Карий у п’єсі «Сто тисяч» показує, що тим, хто потрапив під владу грошей, нелегко повернутися на шлях порядності.