Йшли ми якось із дідом полем додому. А навкруги така тиша благословенна, що чутно шелест кожного колоска. І тоді дідусь пошепки, щоб не поторбувати цю ідилію питає в мене -Чи знаєш ти, онуко, про що колосся в полі шелестить? -Діду, та хіба ж воно не від вітру шелестить? -ні, це колоски розмовляють між собою. І лиш тільки уважна, терпляча людина може почути ту розмову. Розповідають вони один одному легенди про кохання, людську працю, великі битви. -Дідусю, а ти чув їх розмови? -чув. одну чи дві. -розкажи, будь ласка. -ну, добре. Було це дуже давно. Жили по-сусідству маленькі дівчинка та хлопчик. Звали їх Марічка та Іванко. З дитинства вони дружили, гралися один із одним. І обидва вони сильно любили працювати на землі та піклуватись про різні рослини. Батьки підтримували дітей та усіляко допомагали їм. Та одного дня батьки розповіли їм сумну новину: гілочки маленької вишеньки, яку діти посадили лише рік тому, поламав вітер і, наврядчи, радуватиме вона їх своїми плодами. Діти засмутились, але не здалися вони стали ще більше піклуватись про вишеньку. Кожного дня навідувались до неї, поливали її, лікували і просто розмовляли із бідним деревцем. І через деякий час стала вишенька одужувати, потроху розправляти свої змучені віти. А діти не переставали навідуватись до неї, продовжували розповідати їй власні казки та оповіді. І отак завдяки їх піклуванню та любові до маленького дерева, через рік раділи діти із батьками першій вишенці, а згодом і другій... А Марічка з Іванком продовжували навідуватись до своєї вишні. Так і виросли разом маленькі вишенька, Марічка та Івнко. А із маленької любові до дерева виросло велике кохання Марічки до Іванка. І досі їх діти грають під тією вишнею, а Марія з Іваном відпочивають у її затінку та згадують своє дитинство. -Гарна історія, розкажи ще. -Е ні. Наступну казку розкажи ти мені. -Яку? -А ти послухай про що тобі колосся розкаже... ...Я вже виросла, проте досі, коли йду поряд із полем, згадую ті казки з дитинства та прислухаюсь, може почую ще якусь легенду чи казку...
P.S. на счет грамматики не уверена, лучше проверьте
У творі представлено типовий неоромантичний образ героя. Автор поєднав європейську неоромантичну тенденцію самопожертви заради людей та власне українську традицію, що символізує довгий шлях блукань у пошуках кращої долі для свого народу. Герой Олександра Олеся, породжений людською масою, веде її до світлої мети і гине, залишившись не сприйнятим цією ж масою.
Драма «По дорозі в Казку» має схожий сюжет із оповіданням Максима Горького «Стара Ізергіль», драмами М. Метерлінка «Сліпі» та Г. Ібсена «Брант».
Йшли ми якось із дідом полем додому. А навкруги така тиша благословенна,
що чутно шелест кожного колоска. І тоді дідусь пошепки,
щоб не поторбувати цю ідилію питає в мене
-Чи знаєш ти, онуко, про що колосся в полі шелестить?
-Діду, та хіба ж воно не від вітру шелестить?
-ні, це колоски розмовляють між собою. І лиш тільки уважна, терпляча людина може
почути ту розмову. Розповідають вони один одному легенди про кохання, людську працю,
великі битви.
-Дідусю, а ти чув їх розмови?
-чув. одну чи дві.
-розкажи, будь ласка.
-ну, добре. Було це дуже давно. Жили по-сусідству маленькі дівчинка та хлопчик.
Звали їх Марічка та Іванко. З дитинства вони дружили, гралися один із одним.
І обидва вони сильно любили працювати на землі та піклуватись про різні рослини.
Батьки підтримували дітей та усіляко допомагали їм. Та одного дня батьки розповіли
їм сумну новину: гілочки маленької вишеньки, яку діти посадили лише рік тому,
поламав вітер і, наврядчи, радуватиме вона їх своїми плодами. Діти засмутились,
але не здалися вони стали ще більше піклуватись про вишеньку. Кожного дня навідувались до неї,
поливали її, лікували і просто розмовляли із бідним деревцем. І через деякий час
стала вишенька одужувати, потроху розправляти свої змучені віти. А діти не переставали
навідуватись до неї, продовжували розповідати їй власні казки та оповіді. І отак
завдяки їх піклуванню та любові до маленького дерева, через рік раділи діти
із батьками першій вишенці, а згодом і другій... А Марічка з Іванком продовжували
навідуватись до своєї вишні. Так і виросли разом маленькі вишенька, Марічка та Івнко.
А із маленької любові до дерева виросло велике кохання Марічки до Іванка. І досі
їх діти грають під тією вишнею, а Марія з Іваном відпочивають у її затінку
та згадують своє дитинство.
-Гарна історія, розкажи ще.
-Е ні. Наступну казку розкажи ти мені.
-Яку?
-А ти послухай про що тобі колосся розкаже...
...Я вже виросла, проте досі, коли йду поряд із полем, згадую ті казки з дитинства та прислухаюсь, може почую ще якусь легенду чи казку...
P.S. на счет грамматики не уверена, лучше проверьте
Объяснение:
У творі представлено типовий неоромантичний образ героя. Автор поєднав європейську неоромантичну тенденцію самопожертви заради людей та власне українську традицію, що символізує довгий шлях блукань у пошуках кращої долі для свого народу. Герой Олександра Олеся, породжений людською масою, веде її до світлої мети і гине, залишившись не сприйнятим цією ж масою.
Драма «По дорозі в Казку» має схожий сюжет із оповіданням Максима Горького «Стара Ізергіль», драмами М. Метерлінка «Сліпі» та Г. Ібсена «Брант».