Сучасну українську культуру важко уявити без творчої спадщини Кобзаря — великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Саме він перетворив українську літературу на явище всесвітньої літератури. У його творчості найвиразніше проявилося те, що потім стало важливим, провідним для передових українських письменників другої половини XIX — початку XX століть — народність і реалізм. Творчий геній дозволив Кобзареві залишити нащадкам не тільки літературні твори найвищого ґатунку, а й значний доробок живописних і графічних робіт. Через усю творчість Тараса Григоровича червоною ниткою пролягла любов до України та її багатостраждального народу. Та однією з центральних тем його поетичних і художніх творів є тема трагічної долі жінки — сестри, матері — у тогочасному суспільстві. І коли цей найчистіший образ, ця своєрідна ікона весь час плюндрується, весь час терпить знущання, поет не може залишатися осторонь. Жіноча доля для Шевченка — не просто одна з тем його творчості. Це справді незагоєна рана поетової душі. Образ жінки-кріпачки нерозривно поєднаний у нього з образом власної матері, яку "ще молодою — у могилу нужда та праця положила", та рідних сестер — Катрі, Ярини, Марії, які "у наймах виросли", та в яких "у наймах коси побіліли". Доля жінки у кріпосницькому суспільстві була просто нестерпною, і Шевченко був одним із перших, хто зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і вголос заговорив про них, виступив на захист жіночих прав. Навіть назви творів, присвячених жінкам, — "Сова", "Наймичка", "Відьма", "Слепая" — свідчать про невеселе, трагічне їх життя Одним із кращих творів Шевченка, присвячених жіночій долі, можна вважати поему "Катерина". У поемі відтворено одну з характерних проблем тогочасного суспільства — долю збезчещеної дівчини. Уже з перших рядків поет звертається до дівчат: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями..." Далі Шевченко розповідає про трагічну долю дівчини-покритки, майбутньої матері. Катерина виросла в селянській родині, змалку звикла працювати, а тепер їй доводиться просити милостиню, щоб хоч якось вижити. Природний сором, гордість відступають перед любов'ю до дитини. Доля зводить Катерину з коханим — батьком її дитини. Вона, боса, вибігає йому назустріч, прагне викликати почуття якщо не любові, то принаймні жалю — не до себе, до сина. Та байдуже москалеві й до Катерини, і до сина. Бідолашна ладна навіть пожертвувати власним життям, аби врятувати дитину від ганьби. Самопожертва — це риса, яка притаманна багатьом жінкам-матерям у творчості Кобзаря. Згадаймо хоча б поему "Наймичка". Ганна, мати-одиначка, розуміючи, що з нею син буде приречений на злиденне життя, сповнене приниження й страждань, вирішує підкинути його бездітним літнім людям, а сама наймається до них служницею, аби хоч так бути ближчою до сина, нехай навіть не маючи права назвати його власною дитиною й не чути від нього найсолодшого слова — "мамо"... Мати-вдова тяжко працює, аби її дитина не залишалася неписьменною, як вона сама (поема "Сова"): "І день, і ніч працювала, Подушне платила, Щоб і воно, удовине, До школи ходило". Та, на жаль, матері не судилося побачити щасливої долі своєї дитини: син виріс, і його забирають у солдати. Нещасна жінка, залишившись сама, божеволіє з горя, голосить, мов сова, образ якої стає тут синонімом горя. Жіночі образи, жіночі долі яскраво зображені не тільки в поемах. Вірш "Сон" ("На панщині пшеницю жала...") розповідає всього лише про один день із життя жінки-матері: кріпачка з немовлям на руках змушена ходити працювати на панське поле, намагаючись хоч трошки часу приділити дитині. Уві сні стомлена мати бачить свого сина дорослим, щасливим; бачить у своїх снах-мріях, що син працює не на панському лані, а на власному полі. Та дійсність не залишає місця мріям, і мати-кріпачка знову повертається до своєї тяжкої праці. Долі дівчат, які потерпали від нещасного кохання, болем відгукувалися в серці Кобзаря й знайшли відображення у віршах і баладах "Причинна", "Тополя", "Лілея", "Утоплена", "Русалка"... Образи жінок і дівчат у творчості поета не тільки трагічні, їм притаманні найкращі риси людського характеру: чуйність, щирість, самопожертва, доброта. І заслуга Шевченка в тому, що він підняв образ жінки-матері, жінки-кріпачки на п'єдестал чистоти почуттів, моральної краси й материнської величі. Жінка з дитиною на руках завжди була для Шевченка уособленням мадонни, світлим і щирим образом, символом чистоти й святості: Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Невмирущі Шевченкові рядки: "І на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі" стали своєрідним символом віри для багатьох поколінь справжніх, щирих українців. І дай Боже, щоб вони стали дійсно пророчими.
Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем його творчості, а особистими переживаннями. Доля жінки-кріпачки для нього — насамперед доля його рідної матері, котра передчасно померла Це, зрештою, його перша юнацька любов — Оксана Коваленко. Отже, жіноча доля для нього не тільки була соціальною, а й особистою трагедією. А доля жінки в кріпосницькому суспільстві була справді трагічною. Хто тільки над нею не знущався?! На панщині вона працювала однаково з чоловіками, вдома виконувала всю хатню роботу, народжувала, годувала і виховувала дітей. А скільки жінок ставали жертвами поміщицької розпусти, скільки наклало на себе руки! жіночі образи Шевченка — це насамперед невигойна, найболючіша рана кріпацтва. Згадаймо назви його творів про жінок: "Наймичка", "Відьма", "Сова", "Слепая", "Мар'яна-черниця". Ці назви не випадкові. Саме наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві. Десятки "благородних" поетів того часу вважали б неестетичним такий образ у своїй творчості, відвернулися б, побачивши таку жінку у житті. Шевченко не тільки не відвернувся і не тільки увів її у високий храм поезії, а назвав її своєю, рідною. Шевченкові поеми кликали до помсти над тими, хто топтав жіночу честь, гідність і щастя. А балади: "Причинна", "Тополя", "Русалка", "Утоплена", "Лілея" - у кожній з них своя, окрема історія нещасливого кохання, нещасливого з вини соціальних умов. Кожна з них — це прокляття тим, хто загубив жіночу долю, знівечив красу, спаплюжив гідність. Образи Шевченкових дівчат та жінок не лише багатостраждальні, а й, як правило, високоморальні. І найбільша заслуга Шевченка в тому, що він підніс жінку-кріпачку, жінку-матір на найвищий п'єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Це Ганна з поеми "Наймичка", Оксана з поеми "Слепая", Катерина і Марія з однойменних поем, Сова і багато інших, чиїх імен яких ми не знаємо. Мати з дитиною завжди була для Шевченка найсвітлішим образом, уособленням краси, ніжності і благородства.
Через усю творчість Тараса Григоровича червоною ниткою пролягла любов до України та її багатостраждального народу. Та однією з центральних тем його поетичних і художніх творів є тема трагічної долі жінки — сестри, матері — у тогочасному суспільстві. І коли цей найчистіший образ, ця своєрідна ікона весь час плюндрується, весь час терпить знущання, поет не може залишатися осторонь. Жіноча доля для Шевченка — не просто одна з тем його творчості. Це справді незагоєна рана поетової душі. Образ жінки-кріпачки нерозривно поєднаний у нього з образом власної матері, яку "ще молодою — у могилу нужда та праця положила", та рідних сестер — Катрі, Ярини, Марії, які "у наймах виросли", та в яких "у наймах коси побіліли". Доля жінки у кріпосницькому суспільстві була просто нестерпною, і Шевченко був одним із перших, хто зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і вголос заговорив про них, виступив на захист жіночих прав. Навіть назви творів, присвячених жінкам, — "Сова", "Наймичка", "Відьма", "Слепая" — свідчать про невеселе, трагічне їх життя
Одним із кращих творів Шевченка, присвячених жіночій долі, можна вважати поему "Катерина". У поемі відтворено одну з характерних проблем тогочасного суспільства — долю збезчещеної дівчини. Уже з перших рядків поет звертається до дівчат: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями..." Далі Шевченко розповідає про трагічну долю дівчини-покритки, майбутньої матері. Катерина виросла в селянській родині, змалку звикла працювати, а тепер їй доводиться просити милостиню, щоб хоч якось вижити. Природний сором, гордість відступають перед любов'ю до дитини. Доля зводить Катерину з коханим — батьком її дитини. Вона, боса, вибігає йому назустріч, прагне викликати почуття якщо не любові, то принаймні жалю — не до себе, до сина. Та байдуже москалеві й до Катерини, і до сина. Бідолашна ладна навіть пожертвувати власним життям, аби врятувати дитину від ганьби.
Самопожертва — це риса, яка притаманна багатьом жінкам-матерям у творчості Кобзаря. Згадаймо хоча б поему "Наймичка". Ганна, мати-одиначка, розуміючи, що з нею син буде приречений на злиденне життя, сповнене приниження й страждань, вирішує підкинути його бездітним літнім людям, а сама наймається до них служницею, аби хоч так бути ближчою до сина, нехай навіть не маючи права назвати його власною дитиною й не чути від нього найсолодшого слова — "мамо"... Мати-вдова тяжко працює, аби її дитина не залишалася неписьменною, як вона сама (поема "Сова"): "І день, і ніч працювала, Подушне платила, Щоб і воно, удовине, До школи ходило". Та, на жаль, матері не судилося побачити щасливої долі своєї дитини: син виріс, і його забирають у солдати. Нещасна жінка, залишившись сама, божеволіє з горя, голосить, мов сова, образ якої стає тут синонімом горя.
Жіночі образи, жіночі долі яскраво зображені не тільки в поемах. Вірш "Сон" ("На панщині пшеницю жала...") розповідає всього лише про один день із життя жінки-матері: кріпачка з немовлям на руках змушена ходити працювати на панське поле, намагаючись хоч трошки часу приділити дитині. Уві сні стомлена мати бачить свого сина дорослим, щасливим; бачить у своїх снах-мріях, що син працює не на панському лані, а на власному полі. Та дійсність не залишає місця мріям, і мати-кріпачка знову повертається до своєї тяжкої праці.
Долі дівчат, які потерпали від нещасного кохання, болем відгукувалися в серці Кобзаря й знайшли відображення у віршах і баладах "Причинна", "Тополя", "Лілея", "Утоплена", "Русалка"... Образи жінок і дівчат у творчості поета не тільки трагічні, їм притаманні найкращі риси людського характеру: чуйність, щирість, самопожертва, доброта. І заслуга Шевченка в тому, що він підняв образ жінки-матері, жінки-кріпачки на п'єдестал чистоти почуттів, моральної краси й материнської величі. Жінка з дитиною на руках завжди була для Шевченка уособленням мадонни, світлим і щирим образом, символом чистоти й святості:
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Невмирущі Шевченкові рядки: "І на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі" стали своєрідним символом віри для багатьох поколінь справжніх, щирих українців. І дай Боже, щоб вони стали дійсно пророчими.
Це, зрештою, його перша юнацька любов — Оксана Коваленко. Отже, жіноча доля для нього не тільки була соціальною, а й особистою трагедією. А доля жінки в кріпосницькому суспільстві була справді трагічною. Хто тільки над нею не знущався?! На панщині вона працювала однаково з чоловіками, вдома виконувала всю хатню роботу, народжувала, годувала і виховувала дітей. А скільки жінок ставали жертвами поміщицької розпусти, скільки наклало на себе руки!
жіночі образи Шевченка — це насамперед невигойна, найболючіша рана кріпацтва. Згадаймо назви його творів про жінок: "Наймичка", "Відьма", "Сова", "Слепая", "Мар'яна-черниця". Ці назви не випадкові. Саме наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві.
Десятки "благородних" поетів того часу вважали б неестетичним такий образ у своїй творчості, відвернулися б, побачивши таку жінку у житті. Шевченко не тільки не відвернувся і не тільки увів її у високий храм поезії, а назвав її своєю, рідною.
Шевченкові поеми кликали до помсти над тими, хто топтав жіночу честь, гідність і щастя.
А балади: "Причинна", "Тополя", "Русалка", "Утоплена", "Лілея" - у кожній з них своя, окрема історія нещасливого кохання, нещасливого з вини соціальних умов. Кожна з них — це прокляття тим, хто загубив жіночу долю, знівечив красу, спаплюжив гідність.
Образи Шевченкових дівчат та жінок не лише багатостраждальні, а й, як правило, високоморальні. І найбільша заслуга Шевченка в тому, що він підніс жінку-кріпачку, жінку-матір на найвищий п'єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Це Ганна з поеми "Наймичка", Оксана з поеми "Слепая", Катерина і Марія з однойменних поем, Сова і багато інших, чиїх імен яких ми не знаємо. Мати з дитиною завжди була для Шевченка найсвітлішим образом, уособленням краси, ніжності і благородства.