Твір. Роздуми про миттєве і вічне в новелі В. Винниченка"Момент". Будь ласка,не з інтернету. Буду дуже вдячний)​

Оповідь А. Дімарова про «блакитну дитину» починається з притчі про чарівний місток пам’яті. Письменник використовує цю метафору для того, щоб у своєму оповіданні перенестись у власне дитинство. Він опиняється по той бік містка, де знаходяться прожиті письменником роки. «І доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа». На жаль, невблаганний час віддаляє автора від нього самого, від тих часів, коли письменник був дитиною. Отже, із дорослого життя А. Дімаров перекидає місток пам’яті у власне дитинство, яке припало на роки Великої Вітчизняної війни і повоєнні роки. Письменник переходить цей місток і знову опиняється у дитинстві – поряд з рідною мамою, улюбленим молодшим братом і найкращими друзями. Статків у родині Толика не було. Мама була вчителькою з невеликою зарплатою. Але у будинку хлопчика була дуже цінна річ – етажерка з зошитами і цікавими книжками. Хлопчик дуже любив читати, він навіть отримав двійку через те, що на уроці математики читав «Тараса Бульбу» і при цьому уявляв себе навіть не сміливим козаком, а середньовічним лицарем. Не зважаючи на небезпеку, Толик разом з хлопцями полюбляв кататися на крижинах, що відкололися. А усі літні канікули хлопчик проводив на річці поряд з селом – він купався, ловив рибу та раків, засмагав на сонці. На мій погляд, люди, які виросли на природі, які провели своє дитинство на берегах чистих і прозорих річок, ніяк не можуть бути злими, похмурими і ворожими до інших. Особливо мене найбільш усього вразив епізод, коли Толик зі своїм нерозлучним приятелем Ваньком вирішив налякати дівчат і узяв до рота жабеня. А коли з’явився завуч, хлопчик випадково проковтнув його. А потім ще довго прислухався до того, чи не стрибає це жабеня у нього в животі. Як то кажуть – і сміх, і гріх. Взагалі, головний герой оповідання А. Дімарова далеко не «блакитна дитина», далеко не янгол. Це досить незвичайний хлопець, у дитячому житті якого було дуже багато веселих і не дуже пригод. Звісно, яким би не був у дитинстві А. Дімаров, він краще за всіх міг зрозуміти свого сина. Адже за бешкетами і розвагами у своєму дитинстві Толик помічав досить важливі у житті речі і вмів їх цінувати. Це і уміння товаришувати так мріяти, і почуття гумору, і відчуття краси природи, і прагнення до справедливості та добра, і відповідальність за слабших і молодши

— Томе!

Ані звуку.

— Де ж це він, шибеник, подівся, хотіла б я знати... Томе, озвися!

Ані звуку.

Стара жінка зсунула вниз окуляри й, дивлячись поверх них, роззирнулася по кімнаті; потім підняла окуляри на чоло й поглянула з-під них. Вона пішла до відчинених дверей, стала на порозі й повела оком по грядках помідорів, зарослих дурманом, — то був її "город". Тома не видно ніде.

Раптом позад неї щось шурхнуло, і вона обернулася — саме вчасно, щоб схопити за полу куртки невеликого хлопчиська й не дати йому втекти.

— А, ось ти де! Ти що там робив?

— Нічого.

— Нічого? А ти поглянь на свої руки. І на свій рот. Це що таке?

— Не знаю, тітонько.

— Зате я знаю. Це варення — ось що це таке. Сто разів тобі казала: не чіпай варення, бо шкуру злуплю! Ану дай мені оту лозину!..

Лозина зависла в повітрі. Здавалося, порятунку немає.

— Ой тітонько! Мерщій оберніться!

Стара рвучко обернулась і про всяк випадок сторожко підібрала спідницю. А хлопчисько миттю дременув геть