Завжди цікаво подумати про те, що ж станеться з героями улюблених творів після завершення історії автора. Можна довго фантазувати, представляти ті чи інші варіанти, але найчастіше сам твір має натяк на те, що ж відбувалося б надалі, якби автор продовжував писати. Повною мірою це стосується і оповідання Євгена Гуцала «Сім’я дикої качки».
У цьому оповіданні автор розповідає історію хлопчика Юрка. Одного разу він повертався разом зі своєю подружкою з рибалки. Хлопчик не зловив риби, а тому хотів отримати хоч якусь користь в той день. Крім того, він хотів покрасуватися перед дівчинкою, а тому відібрав кілька каченят у качки. Він приніс їх додому і кинув там, хоча вони ніяк не могли проводить свого часу без води та без своєї мами-качки. Пізніше дівчинка Тося спробувала врятувати каченят, але було вже пізно. Після цього випадку у Юрка зіпсувалися відносини як з Тосею, так і з іншими хлопцями, які були його друзями. Зрештою хлопчикові стало дуже соромно за те, що він вбив каченят.
Я думаю, що такі випадки в дитинстві можуть вплинути на подальше життя людини. Якби Євген Гуцало продовжував свою розповідь, він би напевно показав, як сильно прояви совісті вплинули на Юрка. Після цього неприємного випадку з каченятами Юрко напевно став би дуже уважно і обережно ставитися до всього живого, що його оточує. Він би з особливим трепетом доглядав за свійськими тваринами і ні в якому разі не ображав би тих тварин, які живуть поза його будинком. Юрко ще довгий час відчував би сором за той свій вчинок з каченятами, а навколишні люди напевно натяками нагадували б йому про цей випадок. Втім, думається, що з Тосею він рано чи пізно помирився б. Ця дівчинка зовсім не схожа була на ту, яка може довго ображатися. До того ж, вона б напевно побачила б душевні страждання Юрка з приводу його вчинку і пробачила б його.
Чомусь мені здається, що таке трепетне і відповідальне ставлення Юрка стосувалося б не тільки тварин, а й людей. Він, як ніхто інший, відчув би цінність життя всього живого, що оточує людину. Я не виключаю, що продовження історії від Євгена Гуцала полягало б у тому, що Юрко знайшов би собі таку роботу, де йому необхідно було б допомагати всім оточуючим людям і робити їм тільки добро від чистого серця.
Продовження твору Евгена Гуцала «Сім’я дикої качки» зображувало б преображення головного героя Юрка. Читачі змогли б прочитати про те, як змінився цей хлопчик, які благородні і добрі людські якості він би почав проявляти. Все це сталося б через ті муки совісті за той вчинок з каченятами.
Після закінчення п’ятого класу і складання іспитів головні герої повісті Я. Стельмаха «Химера лісового озера або Митькозавр з Юрківки», нерозлучні друзі Сергій Стеценко та Митько Омельчук від вчительки ботаніки і зоології Ірини Семенівни отримали завдання на літніх канікулах зібрати колекцію комах. Це завдання стало доброю нагодою здійснити давню мрію хлопців. Вони вже давно хотіли влітку поїхати до села, де жила бабуся Митька. Друзі все ж таки вмовили своїх батьків, зібрали речі та вирушили у подорож за місто.
У селі хлопчиків чекав чудовий відпочинок , сповнений незвичайних пригод. Оселила їх бабуся у невеличкому курені на березі чудового лісового озера. Новий знайомий хлопців – старшокласник Василь вирішив розіграти і налякати міських хлопців. Він їм розповів, що в цьому озері здавна живе велика доісторична істота, на зразок тієї тварини, що живе у Шотландії у озері Лох-Несс. Інколи можна побачити на піску сліди, які залишала ця загадкова тварина.
Розповідь Василя дуже зацікавила Митька і Сергі, і вони вирішили досліджувати істоту з лісового озера. Невдовзі товариші і справді знайшли велетенські сліди на піску, та й і в озері вночі інколи можна було почути хрипіння, булькання і різні невідомі хлопцям звуки. Незважаючи на це, товариші зовсім не злякалися і лише ще більше зацікавились. Вони організували нічне чергування на березі озера та почали вигадувати різноманітні пастки для водяного чудовиська. А вдень новоявлені дослідники бігали до бібліотеки, бо вважали, що до майбутнього відкритті треба підходити підготовленими, з відповідними знаннями і науковим підґрунтям. Вони на гаяли марно часу і навіть придумали цій істоті назву – Митькозавр Стеценка з Юрківки. Навіть назва села нагадувала товаришам про доісторичних тварин Юрського періоду.
Та коли Сергій і Митько, здавалося б, вже були на крок від відкриття, вони дізналися, що дивовижна істота – це всього-на-всього, поганий жарт старшокласника Василя. Бо це саме він залишав подряпини на деревах і сліди на піску, саме він влаштовував незрозумілі звуки на поверхні нічного лісового озера. Він навіть не полінився та сам виготовив голову потвори, щоб дужче налякати хлопців. Але й тут друзі не злякалися, а почали закидати химеру, що з’явилася, камінням. Невдалий жартівник навіть не сподівався на таку сміливу поведінку і ледь не потонув від кам’яної атаки Митька і Сергія. Коли хлопці почули крик про до вони не злякались і у воду лізти. Завдяки сміливості товаришів Василя було врятовано і вдячний хлопцям за порятунок, він розповів друзям про свій розіграш.
Нерозлучні друзі Митько і Сергій ні краплі не жалкували, що їхнє дослідження залишилося невдачею. Бо все одно, це були цікаві пригоди, які підтвердили міцність їхньої дружби та їх сміливість, рішучість і доброту. Крім того, друзі виказали прагнення до знань, перечитавши багато книжок із сільської бібліотеки, які розповідали про доісторичних істот. Та і за колекцію комах Митько і Сергій не забули, та попереду була ще половина літа і можна було не поспішати.
На мій погляд, головні герої повісті Я. Стельмаха «Химера лісового озера або Митькозавр з Юрківки» справжні друзі і у дружбі вони мають подвійну силу, подвійну сміливість і рішучість. Вони досить сміливі, бо не лякаються нічних чергувань біля озера, рішучі, бо встигають витягти з води Василя, прагнуть до цікавого, бо з насолодою чекають на відкриття і читають багато книжок, вони добрі, бо не ображаються на Василя і всі ситуації сприймають з почуттям гумору. Саме такими і повинні бути справжні хлопці і справжні друзі.
Завжди цікаво подумати про те, що ж станеться з героями улюблених творів після завершення історії автора. Можна довго фантазувати, представляти ті чи інші варіанти, але найчастіше сам твір має натяк на те, що ж відбувалося б надалі, якби автор продовжував писати. Повною мірою це стосується і оповідання Євгена Гуцала «Сім’я дикої качки».
У цьому оповіданні автор розповідає історію хлопчика Юрка. Одного разу він повертався разом зі своєю подружкою з рибалки. Хлопчик не зловив риби, а тому хотів отримати хоч якусь користь в той день. Крім того, він хотів покрасуватися перед дівчинкою, а тому відібрав кілька каченят у качки. Він приніс їх додому і кинув там, хоча вони ніяк не могли проводить свого часу без води та без своєї мами-качки. Пізніше дівчинка Тося спробувала врятувати каченят, але було вже пізно. Після цього випадку у Юрка зіпсувалися відносини як з Тосею, так і з іншими хлопцями, які були його друзями. Зрештою хлопчикові стало дуже соромно за те, що він вбив каченят.
Я думаю, що такі випадки в дитинстві можуть вплинути на подальше життя людини. Якби Євген Гуцало продовжував свою розповідь, він би напевно показав, як сильно прояви совісті вплинули на Юрка. Після цього неприємного випадку з каченятами Юрко напевно став би дуже уважно і обережно ставитися до всього живого, що його оточує. Він би з особливим трепетом доглядав за свійськими тваринами і ні в якому разі не ображав би тих тварин, які живуть поза його будинком. Юрко ще довгий час відчував би сором за той свій вчинок з каченятами, а навколишні люди напевно натяками нагадували б йому про цей випадок. Втім, думається, що з Тосею він рано чи пізно помирився б. Ця дівчинка зовсім не схожа була на ту, яка може довго ображатися. До того ж, вона б напевно побачила б душевні страждання Юрка з приводу його вчинку і пробачила б його.
Чомусь мені здається, що таке трепетне і відповідальне ставлення Юрка стосувалося б не тільки тварин, а й людей. Він, як ніхто інший, відчув би цінність життя всього живого, що оточує людину. Я не виключаю, що продовження історії від Євгена Гуцала полягало б у тому, що Юрко знайшов би собі таку роботу, де йому необхідно було б допомагати всім оточуючим людям і робити їм тільки добро від чистого серця.
Продовження твору Евгена Гуцала «Сім’я дикої качки» зображувало б преображення головного героя Юрка. Читачі змогли б прочитати про те, як змінився цей хлопчик, які благородні і добрі людські якості він би почав проявляти. Все це сталося б через ті муки совісті за той вчинок з каченятами.
Після закінчення п’ятого класу і складання іспитів головні герої повісті Я. Стельмаха «Химера лісового озера або Митькозавр з Юрківки», нерозлучні друзі Сергій Стеценко та Митько Омельчук від вчительки ботаніки і зоології Ірини Семенівни отримали завдання на літніх канікулах зібрати колекцію комах. Це завдання стало доброю нагодою здійснити давню мрію хлопців. Вони вже давно хотіли влітку поїхати до села, де жила бабуся Митька. Друзі все ж таки вмовили своїх батьків, зібрали речі та вирушили у подорож за місто.
У селі хлопчиків чекав чудовий відпочинок , сповнений незвичайних пригод. Оселила їх бабуся у невеличкому курені на березі чудового лісового озера. Новий знайомий хлопців – старшокласник Василь вирішив розіграти і налякати міських хлопців. Він їм розповів, що в цьому озері здавна живе велика доісторична істота, на зразок тієї тварини, що живе у Шотландії у озері Лох-Несс. Інколи можна побачити на піску сліди, які залишала ця загадкова тварина.
Розповідь Василя дуже зацікавила Митька і Сергі, і вони вирішили досліджувати істоту з лісового озера. Невдовзі товариші і справді знайшли велетенські сліди на піску, та й і в озері вночі інколи можна було почути хрипіння, булькання і різні невідомі хлопцям звуки. Незважаючи на це, товариші зовсім не злякалися і лише ще більше зацікавились. Вони організували нічне чергування на березі озера та почали вигадувати різноманітні пастки для водяного чудовиська. А вдень новоявлені дослідники бігали до бібліотеки, бо вважали, що до майбутнього відкритті треба підходити підготовленими, з відповідними знаннями і науковим підґрунтям. Вони на гаяли марно часу і навіть придумали цій істоті назву – Митькозавр Стеценка з Юрківки. Навіть назва села нагадувала товаришам про доісторичних тварин Юрського періоду.
Та коли Сергій і Митько, здавалося б, вже були на крок від відкриття, вони дізналися, що дивовижна істота – це всього-на-всього, поганий жарт старшокласника Василя. Бо це саме він залишав подряпини на деревах і сліди на піску, саме він влаштовував незрозумілі звуки на поверхні нічного лісового озера. Він навіть не полінився та сам виготовив голову потвори, щоб дужче налякати хлопців. Але й тут друзі не злякалися, а почали закидати химеру, що з’явилася, камінням. Невдалий жартівник навіть не сподівався на таку сміливу поведінку і ледь не потонув від кам’яної атаки Митька і Сергія. Коли хлопці почули крик про до вони не злякались і у воду лізти. Завдяки сміливості товаришів Василя було врятовано і вдячний хлопцям за порятунок, він розповів друзям про свій розіграш.
Нерозлучні друзі Митько і Сергій ні краплі не жалкували, що їхнє дослідження залишилося невдачею. Бо все одно, це були цікаві пригоди, які підтвердили міцність їхньої дружби та їх сміливість, рішучість і доброту. Крім того, друзі виказали прагнення до знань, перечитавши багато книжок із сільської бібліотеки, які розповідали про доісторичних істот. Та і за колекцію комах Митько і Сергій не забули, та попереду була ще половина літа і можна було не поспішати.
На мій погляд, головні герої повісті Я. Стельмаха «Химера лісового озера або Митькозавр з Юрківки» справжні друзі і у дружбі вони мають подвійну силу, подвійну сміливість і рішучість. Вони досить сміливі, бо не лякаються нічних чергувань біля озера, рішучі, бо встигають витягти з води Василя, прагнуть до цікавого, бо з насолодою чекають на відкриття і читають багато книжок, вони добрі, бо не ображаються на Василя і всі ситуації сприймають з почуттям гумору. Саме такими і повинні бути справжні хлопці і справжні друзі.