"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
(1856-1916)Иван Яковлевич Франко был рожден в семье коваля 27 августа 1856г., в с. Нагуевичи (Львовская область). Учился Франко в сельской школе, сначала в Нагуевичах, а потом в соседнем селе Ясенице Сильном. В 1864 перешел учиться в Дрогобицкую «нормальную» школу.
В 1865г. в его семье случается горе – умирает отец. Вскоре в дом Ивана Франка приходит отчим Гринь Гаврилик. Именно про смерть отца Иван Франко напишет свое первое стихотворение «Великдень 1871 року»(1871г.). Отчим оказался не злым человеком и дал возможность пасынку продолжать учебу. В 1867г. будущий писатель оканчивает школу, а с 1873г. учиться в гимназии, которую заканчивает на «отлично» 26 июля 1875г. и получает аттестат зрелости. Во время учебы в гимназии у Франка умерла мать Мария (в1872г.), которую он очень любил и посвятил ей свои воспоминания в стихотворении «Пісня і праця» (1883г.), в поэме «Гадки на межі» (1881г.). После смерти матери отчим женился вновь, но своего отношения к приемному сыну не поменял и ему продолжать учиться.
С ранних лет «Кобзарь» Т. Шевченка стал любимой книжкой И. Франка. В гимназии он продолжал формирование своего мировоззрения, поэтому интересовался также польской, немецкой, французской литературами. В итоге Франко пришел к мысли, что основой украинского литературного языка должен быть родной язык.
Летом 1874г. Иван Яковлевич Франко впервые путешествует самостоятельно по Подкарпатью и делает фольклорные записи. После Дрогобича осенью 1875г. он едет в Львов, поступает на философский факультет Львовского университета. Очень много пишет и становится самой влиятельной персоной в редакции журнала «Друг».
Еще гимназистом он печатает свои первые литературные произведения в студентском университетском журнале во Львове «Друг». Вступив в студентский «Академический кружок», Франко стал активным работником и автором журнала «Друг». В журнале он помещает поэзии, переводы, печатает первую большую повесть «Петрії і Довбущуки». Также Франко напечатал перевод романа «Что делать?» М. Чернышевского в журнале «Друзья» (1877г.).
Его деятельность, благодаря доносам завистников, скоро была замечена, и его вместе с членами журнала «Друг» арестовали. В тюрьме И.Франко просидел 8 мес. до суда, а присудили ему только 6 недель. После выхода с тюрьмы писатель не сдался и продолжал свою деятельность. Вместе с М.Павликом И.Франко начинает издавать журнал «Общественный досуг», в котором печатает свои стихотвореня «Товаришам із тюрми», «Патріотичні пориви», начало повести «Boa constrictor». К сожалению, после второго номера милиция конфисковала журнал, поэтому название журнала пришлось сменить на «Дзвін».
В переименованном журнале Франко напечатал свое знаменитое стихотворение «Каменярі» и рассказ «Моя стріча з Олексою». Последний номер журнала(четвертый по счету) вышел под названием «Молот».В этом выпуске Иван Яковлевич закончил печатать повести «Boa constrictor», сатирическое стихотворение «Дума про Наума Безумовича», свою очень популярную статью «Література, її завдання і найважніші ціхи».
Малий Тарас чумакує.
"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
В 1865г. в его семье случается горе – умирает отец. Вскоре в дом Ивана Франка приходит отчим Гринь Гаврилик. Именно про смерть отца Иван Франко напишет свое первое стихотворение «Великдень 1871 року»(1871г.). Отчим оказался не злым человеком и дал возможность пасынку продолжать учебу. В 1867г. будущий писатель оканчивает школу, а с 1873г. учиться в гимназии, которую заканчивает на «отлично» 26 июля 1875г. и получает аттестат зрелости. Во время учебы в гимназии у Франка умерла мать Мария (в1872г.), которую он очень любил и посвятил ей свои воспоминания в стихотворении «Пісня і праця» (1883г.), в поэме «Гадки на межі» (1881г.).
После смерти матери отчим женился вновь, но своего отношения к приемному сыну не поменял и ему продолжать учиться.
С ранних лет «Кобзарь» Т. Шевченка стал любимой книжкой И. Франка. В гимназии он продолжал формирование своего мировоззрения, поэтому интересовался также польской, немецкой, французской литературами. В итоге Франко пришел к мысли, что основой украинского литературного языка должен быть родной язык.
Летом 1874г. Иван Яковлевич Франко впервые путешествует самостоятельно по Подкарпатью и делает фольклорные записи. После Дрогобича осенью 1875г. он едет в Львов, поступает на философский факультет Львовского университета. Очень много пишет и становится самой влиятельной персоной в редакции журнала «Друг».
Еще гимназистом он печатает свои первые литературные произведения в студентском университетском журнале во Львове «Друг». Вступив в студентский «Академический кружок», Франко стал активным работником и автором журнала «Друг». В журнале он помещает поэзии, переводы, печатает первую большую повесть «Петрії і Довбущуки». Также Франко напечатал перевод романа «Что делать?» М. Чернышевского в журнале «Друзья» (1877г.).
Его деятельность, благодаря доносам завистников, скоро была замечена, и его вместе с членами журнала «Друг» арестовали. В тюрьме И.Франко просидел 8 мес. до суда, а присудили ему только 6 недель. После выхода с тюрьмы писатель не сдался и продолжал свою деятельность. Вместе с М.Павликом И.Франко начинает издавать журнал «Общественный досуг», в котором печатает свои стихотвореня «Товаришам із тюрми», «Патріотичні пориви», начало повести «Boa constrictor». К сожалению, после второго номера милиция конфисковала журнал, поэтому название журнала пришлось сменить на «Дзвін».
В переименованном журнале Франко напечатал свое знаменитое стихотворение «Каменярі» и рассказ «Моя стріча з Олексою». Последний номер журнала(четвертый по счету) вышел под названием «Молот».В этом выпуске Иван Яковлевич закончил печатать повести «Boa constrictor», сатирическое стихотворение «Дума про Наума Безумовича», свою очень популярную статью «Література, її завдання і найважніші ціхи».