Тема: патріотичне звернення ліричної героїні до своїх сучасників
Головна думка: ««Не треба слів! Хай буде тільки діло!»
Іде : прагнення переповнити кожну мить життя, патріотичне прозріння
Художні засоби
Епітети: раптовий порив, святім союзі, гострим болем, я тверда й сувора, ясних привітів, хуртовині сніжній, холодній зливі
Персоніфікація: купати душу
Метафора: «горіння тіла», «сховай свій біль», «зломи раптовий порив», «у святім союзі: душа і тіло, щастя з гострим болем», «біль бринить», «сміх … рветься джерелом на волю», «даю без міри ніжність», «палити серце в хуртовині», «вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив»
Антитеза (протиставлення): «Не плутай душу у горіння тіла», «Не треба слів! Хай буде тільки діло!», «щастя з гострим болем»
Риторичне звертання: «О краю мій, моїх ясних привітів не діставав від мене жодний ворог»
Риторичні оклики: «Не треба слів!», «Хай буде тільки діло!», «Мій біль бринить, зате коли сміюся, то сміх мій рветься джерелом на волю!»
я Фрідріх, полонений німець. Радянські солдати полонили мене і змусили разом із друзями будувати квартал. Спочатку ми цього не хотіли, тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: "Шнель, бидлота, шнель!" Мине любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з намипро те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа.
Коли протала земля, я скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Я пам"ятаю дітей, як гали за моєю роботою.
Місто давно не сердилося на нас, вдови давали нам старий зношений одяг і навіть трохи їжі.
У мене була фотокартка моїх двох донечок у білих сукенках, з чепурними зачісками. Я часто показував її дітям, розповідав їм казки, співав рідні німецькі пісеньки.
Під осінь я уже не садив грядки, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість "шнеляти" простягав мені цигарку і дозволяв лежати під стіною.
Я робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.
Якось у ночі я вирішив вкоротити собі віку. У мене не було причини жити. Сенсом мого життя були мої донечки, але я знав, що ніколи більше їх не побачу
Наступного ранку мене знайшли під стіною барака, де я стояв спиною до людей, понуривши голову.
— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.
Коли зняли мене і взяли на руки, то здивувалися, що немає в мені тіла. Мене, Фрідріха, поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба...
Назва : Сучасникам
Автор Олена Теліга
Рід літератури: лірика
Вид лірики: філософська
Жанр: вірш
Тема: патріотичне звернення ліричної героїні до своїх сучасників
Головна думка: ««Не треба слів! Хай буде тільки діло!»
Іде : прагнення переповнити кожну мить життя, патріотичне прозріння
Художні засоби
Епітети: раптовий порив, святім союзі, гострим болем, я тверда й сувора, ясних привітів, хуртовині сніжній, холодній зливі
Персоніфікація: купати душу
Метафора: «горіння тіла», «сховай свій біль», «зломи раптовий порив», «у святім союзі: душа і тіло, щастя з гострим болем», «біль бринить», «сміх … рветься джерелом на волю», «даю без міри ніжність», «палити серце в хуртовині», «вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив»
Антитеза (протиставлення): «Не плутай душу у горіння тіла», «Не треба слів! Хай буде тільки діло!», «щастя з гострим болем»
Риторичне звертання: «О краю мій, моїх ясних привітів не діставав від мене жодний ворог»
Риторичні оклики: «Не треба слів!», «Хай буде тільки діло!», «Мій біль бринить, зате коли сміюся, то сміх мій рветься джерелом на волю!»
Інверсія: «в хуртовині сніжній»
Объяснение:
Відповідь:
я Фрідріх, полонений німець. Радянські солдати полонили мене і змусили разом із друзями будувати квартал. Спочатку ми цього не хотіли, тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: "Шнель, бидлота, шнель!" Мине любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з намипро те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа.
Коли протала земля, я скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Я пам"ятаю дітей, як гали за моєю роботою.
Місто давно не сердилося на нас, вдови давали нам старий зношений одяг і навіть трохи їжі.
У мене була фотокартка моїх двох донечок у білих сукенках, з чепурними зачісками. Я часто показував її дітям, розповідав їм казки, співав рідні німецькі пісеньки.
Під осінь я уже не садив грядки, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість "шнеляти" простягав мені цигарку і дозволяв лежати під стіною.
Я робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.
Якось у ночі я вирішив вкоротити собі віку. У мене не було причини жити. Сенсом мого життя були мої донечки, але я знав, що ніколи більше їх не побачу
Наступного ранку мене знайшли під стіною барака, де я стояв спиною до людей, понуривши голову.
— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.
Коли зняли мене і взяли на руки, то здивувалися, що немає в мені тіла. Мене, Фрідріха, поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба...
Пояснення:
ну а те, що далі, то вже Фрідріха не стосується