а) відповідальність за власні проблеми - така тема є, коли Вадим валить всю провину за свою не зовсім гідну поведінку на прокляття роду
б) перші почуття - така тема є - коли Софійка закохується у Вадима і зовсім не помічає ніжних почуттів до себе зі сторони Сашка
в) родова пам"ять - цій тем присвячений весь твір - це родова пам"ять як гарна, добра, така що оберігає (коралі Софійчиної родини), так і не зовсім добра- прокляття роду Кулаківських, підлість і зрадницство роду Міщенків-Білих
г)ставлення людини до природи - на мій погляд саме ця тема НЕ порушується у творі
Був вечір. Звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. Ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. Вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів,— зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.
Однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. В одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:
— Гарний набуток! Я ж вам казав — Надя дасть пляшечку. Мене тато завжди до Наді посилає, коли хоче промочити горло.
Один із супутників «бувалого» хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має анінайменшого відношення до тих двох.
Врешті вони звернули у якусь напівтемну браму. Пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.
Хлопець у хутряній шанці відмовився пити:
— Ні-ні, я не хочу.
— Боїшся — мама битиме? Чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.
— Що ти! Розумієш, я...
— Тихо! — раптом шикнув третій.— Хтось іде!
Двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.
Третій, високий, спіткнувся об ящик...
У дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. Учнівського квитка хлопець при собі не мав.
Немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:
— І що ж, хлопче, було дуже весело? Отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника,— дуже весело? І компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? Втекли, а тебе покинули... Нічого не скажеш — вірні друзі.
Хлопець мовчав. Знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.
— А знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству... Що? Кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? Ну, гаразд. Іди, йди, йди...
Хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов не прощаючись.
Сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. Спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.
ЧОТИРИ ПОРТРЕТИ Юлько Ващук
Малювалися хлопцеві коні. Билинні, гривасті,— таким тільки богатирів носити на широких спинах. І тонконогі, з підтягнутими животами, з гарячими, розтривоженими кругами очей. І маленькі, тихі, з похиленими головами, з непідкованими копитами.
— Що ти малюєш?
Долонею прикрив папір і дивився спідлоба.
— Не покажу.
Не покажу. Мої коні. Неприборкані, необ’їжджені. Чому копі?
А хтозна. Коні — та й годі.
У кутку кімнати стояв рояль. На різьбленому пюпітрі — підставки для свічників, у котрих ніколи не було свічок.
— Заграй що-небудь, синку!
— Не хочу.
— Чому не хочеш? Тебе ж просять. Дорослих треба слухатись.
Під пальцями — байдужі клавіші. І байдужі звуки. А якщо кулаками по клавішах? Струни жалібно скрикують, гніваються, кричать разом з дорослими:
— Та хіба ж можна так? Хіба так можна?
— Дивний хлопчик!
Різні книжки потрапляють до рук. Зверху — шкільна читалка, під читанкою — Шекспір і Діккенс. Не завжди зрозумілі слова, і думки заплутуються в пам’яті і часом залишаються без найменшого зв’язку зі змістом.
Сказав Шекспір: тільки погані люди не люблять і не розуміють музики.
Це звучить як оскарження. Годинами хлопчик сидить над роялем і вимолює у клавішів пісню, щоб зрозуміти і полюбити її, а клавіші нічого не дарують, і навіть коні перестають малюватися, гублять щось живе й справжнє.
Відповідь:
а) відповідальність за власні проблеми - така тема є, коли Вадим валить всю провину за свою не зовсім гідну поведінку на прокляття роду
б) перші почуття - така тема є - коли Софійка закохується у Вадима і зовсім не помічає ніжних почуттів до себе зі сторони Сашка
в) родова пам"ять - цій тем присвячений весь твір - це родова пам"ять як гарна, добра, така що оберігає (коралі Софійчиної родини), так і не зовсім добра- прокляття роду Кулаківських, підлість і зрадницство роду Міщенків-Білих
г)ставлення людини до природи - на мій погляд саме ця тема НЕ порушується у творі
Пояснення:
Объяснение:
Був вечір. Звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. Ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. Вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів,— зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.
Однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. В одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:
— Гарний набуток! Я ж вам казав — Надя дасть пляшечку. Мене тато завжди до Наді посилає, коли хоче промочити горло.
Один із супутників «бувалого» хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має анінайменшого відношення до тих двох.
Врешті вони звернули у якусь напівтемну браму. Пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.
Хлопець у хутряній шанці відмовився пити:
— Ні-ні, я не хочу.
— Боїшся — мама битиме? Чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.
— Що ти! Розумієш, я...
— Тихо! — раптом шикнув третій.— Хтось іде!
Двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.
Третій, високий, спіткнувся об ящик...
У дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. Учнівського квитка хлопець при собі не мав.
Немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:
— І що ж, хлопче, було дуже весело? Отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника,— дуже весело? І компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? Втекли, а тебе покинули... Нічого не скажеш — вірні друзі.
Хлопець мовчав. Знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.
— А знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству... Що? Кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? Ну, гаразд. Іди, йди, йди...
Хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов не прощаючись.
Сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. Спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.
ЧОТИРИ ПОРТРЕТИ Юлько Ващук
Малювалися хлопцеві коні. Билинні, гривасті,— таким тільки богатирів носити на широких спинах. І тонконогі, з підтягнутими животами, з гарячими, розтривоженими кругами очей. І маленькі, тихі, з похиленими головами, з непідкованими копитами.
— Що ти малюєш?
Долонею прикрив папір і дивився спідлоба.
— Не покажу.
Не покажу. Мої коні. Неприборкані, необ’їжджені. Чому копі?
А хтозна. Коні — та й годі.
У кутку кімнати стояв рояль. На різьбленому пюпітрі — підставки для свічників, у котрих ніколи не було свічок.
— Заграй що-небудь, синку!
— Не хочу.
— Чому не хочеш? Тебе ж просять. Дорослих треба слухатись.
Під пальцями — байдужі клавіші. І байдужі звуки. А якщо кулаками по клавішах? Струни жалібно скрикують, гніваються, кричать разом з дорослими:
— Та хіба ж можна так? Хіба так можна?
— Дивний хлопчик!
Різні книжки потрапляють до рук. Зверху — шкільна читалка, під читанкою — Шекспір і Діккенс. Не завжди зрозумілі слова, і думки заплутуються в пам’яті і часом залишаються без найменшого зв’язку зі змістом.
Сказав Шекспір: тільки погані люди не люблять і не розуміють музики.
Це звучить як оскарження. Годинами хлопчик сидить над роялем і вимолює у клавішів пісню, щоб зрозуміти і полюбити її, а клавіші нічого не дарують, і навіть коні перестають малюватися, гублять щось живе й справжнє.