Установить видповиднисть (7 завдання) 1. славко беркут а) рятуе сороку з переламаним крилом
2. стефко вус б) стаждае через недовиру однокласникив
3. юлька ващук в) вирить у невиннисть беркуты
4. лили теслюк г) в милиции називае чуже призвище замисть свого
д) не боиться пити вино на вулици

Владимир Дрозд двадцатитрехлетним юношей выдал первую книгу новелл и рассказов ("Люблю синие зори", 1962) и сразу был принят в Союза писателей. Начав литературную работу как новеллист и продолжая изредка печатать новеллы, Дрозд постепенно утверждается как автор повести и романа.

Биография писателя - "сын колхозника из глухого полесского села" сразу после школы стал журналистом в районной газете, окончил университет, дорос до известного столичного писателя - вошла в его произведения как продуктивный литературный прием, устойчивый архетип его творчества.

Несколько особняком стоят в творчестве писателя романы-биографии "Ритмы жизни" (1974), "Дорога к матери" (1979) - о семье академика Богомольца, "Добрая весть" (1987) - о Ювеналия Мельникова, "малоросса" из Черниговской губернии, "росийськопидданого", одного из первых марксистов в Украине Все написано неиндивидуализированного словом учебника по истории с обязательными для литературного произведения "художественными картинками". Но это, можно сказать, случайные - тематически и жанрово - для прозаика романы вовсе не случайны в психологическом, мировоззренческом плане: в целом все его произведения можно разделить на две группы - такие, которые мог бы написать "кто-то другой", и такие, что их мог написать только В. Дрозд. С одной стороны - что-то бодренько и оптимистичное о колхозном селе (повести "Так было, так будет", "Новоселье", 1987), о неустанный справедливость советской юриспруденции ("Инна Сиверская, судья", 1983), о тех же героев-революционеров . С другой - произведения, которые мог написать только В. Дрозд и не имели "зеленой улицы": повесть "Оборотень", на всякий случай переназвана в издательстве на "Одинокого волка", шла к читателю двенадцать лет, "Ирий" - шесть; опубликован лишь в журнальном варианте роман "Катастрофа" (Витчизна. 1968. № 10) - более двадцати и т.д..

По глубине волнующе-достоверного самоанализа персонажа-писателя из романа "Спектакль" Ярослава Петруни, раздвоенного на "чиновника от литературы" и действительно талантливого литератора, который за неимением характера, чувство долга перед людьми, эгоизм, жизненные обстоятельства не смог себя реализовать, отчетливо прочитывается проблема раздвоения, расщепления творческого сознания самого автора.

Основные произведения - повести и романы "Маслины" (1967), "Семирозум" (1967), "Ирий" (1974), "Катастрофа" (1968), "Спектакль" (1985), "Листья земли", много новелл - изображают, повторяют, доосмислюють полесскую Йокнапатофа, малый вселенная, имеет все признаки большого мира, с центром в Пакула. Если кто-то из героев и вырывается за пределы этого мира, то за подтверждением своего бытия возвращается назад, в Пакуль.

Пакульского мир герой Дрозда, выходя за свои пределы - улетая в Ирий (Ирием называется первая остановка "отлета" автобиографического героя, городок, куда его, подростка, забирают дядя и тетя заканчивать школу), - то Андрей Литвин ("Маслины"), или Петруня ("Спектакль"), или Харлан и Шишига ("Одинокий волк", 1983) - берет с собой хотя бы и не хотел: он, мир, земля, навечно занесен в его душу и память. Каждый возвращается в Пакуль - физически или мысленно, как возвращаются птицы из теплых краев, как возвращается туда сам автор в своих произведениях. Пакуль - место, откуда берет начало и где завершается мистерия человеческой жизни Дроздов героя, эдемский сад его невиновности (грехопадения происходит за пределами мира Пакула) и долина плача, раскаяния и искупления, куда возвращается его душа на страшный суд совести.

Могила Владимира Дрозда на Байковом кладбище

С произведениями В. Дрозда, такими, как повести "Ирий", "Замглай", "Баллада о Сластена", "Одинокий волк", новеллы "Солнце", "Три волшебных жемчужины", "Белый конь Шептало", связанные достижения причудливой прозы, украинского варианта модного в литературе 70 - х мифологизму. Надо сказать, художественная условность у В. Дрозда вполне оригинальная, несилувана, причудливо-раскованная, вырастает из традиций национальной "химерия" и демонологии - и литературной (В. Дрозд подчеркивает влияние на него Гоголя и Лесиной "Лесной песни"), и фольклорной - сказки, легенды, предания, былины, обломков славянской мифологии, которая по сей день держится "полесских лесов и болот со всем их чертовщиной". Густая мифологичность, но другого, более философского плана, пронизывает все клетки отмеченного Шевченковской премией романа "Листья земли". Оригинальный В. Дрозд и в своей автобиографической "повести-шоу" "Музей живого писателя ..." (1994).

Объяснение:

Яцілком згоден з народною мудрістю «тоді лише пізнається цінність часу, коли він утрачений".я часто питав себе: «що таке час взагалі? ». матеріально його не існує, але він здатен на що завгодно: він, тобто час, може розлучити людей, подарувати життя, розбити серце та вилікувати душу. зараз кожен з нас живе за індивідуальним розкладом, який містить багато пунктів досягнення головної мети чи мрії. але, слідуючи цьому розкладу, ми втрачаємо цінність часу, котра, згодом, стає нам байдужа. і саме в цей момент трапляється щось жахливе,те, що потім змушує страждати через свою неувагу до будь-чого. це нагадує мені кидок бумеранга – як ми ставимося до часу, тим він нам і відплатить. на цю тему можна розмірковувати ще багато часу, але треба зрозуміти, що, як би не хотілося, повернути час назад неможливо. один день не можна прожити двічі.   я твердо знаю, що цей твір може навчити когось тим, про що він і не замислювався. я вважаю, що найприємніше марнування часу – це проведення його з користю для себе й інших. це – мій особистий принцип, котрий, я , не зміниться.цій проблематиці приділяв увагу видатний український письменник григорій квітка-основ’яненко у своєму творі «маруся». коли василь, повернувшись із заробітків, дізнався про трагічну смерть своєї коханої, він повністю віддався суму й печалі. в його голові дзвеніли думки, одна з яких змушувала його шкодувати про те, що він так мало часу провів зі своєю коханою марусею. я вважаю, що григорій квітка-основ’яненко цим оповіданням хотів навчити читачів цінувати кожну мить, проведену з рідними чи коханою. адже, життя дуже коротке, протягом якого треба проводити більшість часу з тими людьми, котрі завжди будуть з тобою.і зараз мені б хотілося навести приклад з власного життя. цінувати час я навчився декілька років тому. трагічний урок навчив не одного мене, ай всю мою родину. мій дідусь усе своє життя працював викладачем фізичної культури в сільській школі. він був дуже мудрий та розумний,багато читав та вмів радіти життю. але, також, він мав одну шкідливу звичку – він обожнював палити. стаж паління в нього був великий – тридцять років. але,коли йому виповнилося 56 років, у нього було виявлено захворювання на рак слинної залізи. кожен з нас розумів те, що дідусю залишилося недовго. день,коли він помер став для мене найжахливішим. вже потім, через декілька днів, я зрозумів, як багато часу люди витрачають на непотрібне, коли можна було б подарувати його близьким та рідним людям.отже, час,хоча не матеріальна одиниця, але стрімко тече вперед,змінюючи все навкруги, навіть те, що не під силу змінити людині. таким чином, можна зробити висновок, що народна мудрість «тоді лише пізнається цінність часу, коли він утрачений» дійсно має глибоку повчальну думку, яка є актуальною в наш час.