Багатостраждальна моя Україно... Мученицька доля випала тобі упродовж багатьох століть. Палили тебе, топтали вороги-чужинці. Боліло твоє знеможене тіло, а ще більше боліла душа від того, що серед твоїх кривдників були і твої власні діти, яких ти виносила в своєму лоні, вигодувала, підняла на ноги, а вони зневажали тебе, відмовились, відцурались твоєї мови, відцурались свого роду.
І все ж, попри всі негаразди була ти і щасливою, бо не всі твої діти покірно сприймали образливе прізвисько "хохол", а гордо понесли у світ високе звання українця, ніколи не забували, хто вони і "яких батьків діти". Щаслива ти, моя Україно, що над усе в житті вони любили тебе, свою неньку, "свою Україну убогу", і за твої болі, за твої страждання йшли на Голгофу, карались, мучились, але не каялись. Пишайся ж, матусю, такими дітьми. До них належав і твій син Тарас. Важке життя судилося йому. Народжений матір'ю-кріпачкою, він прожив таке мученицьке життя, що його вистачило б на десятьох.
З дитинства Шевченко-кріпак зазнав страждань, знущання панів. Не було в Тараса ні справжнього дитинства, ні справжньої юності. Він став вільною людиною, коли йому виповнилося 24 роки. Здійснилась його давня мрія. У 25 років, маючи можливість купатися в славі, Шевченко вибирає дорогу Ісуса Христа: цілком присвячує себе служінню Україні. Вже через два роки він видає збірку поезій "Кобзар". І в ній молодий поет питає: "Чия правда, чия кривда і чиї ми діти?"
Незабаром Шевченко їде на Україну. Особистим горем були для нього страждання кріпаків. Тарас Шевченко був братом народів по духу, його серце билося в один такт із народним серцем. Потім уже в Києві поет вступив до Кирило-Мефодіївського братства, за що його 1847 року заарештовано і відправлено спочатку до Петербурга, а потім у далекі оренбурзькі степи. Але і в тюрмі, і на засланні він не перестає писати про тяжку долю України, ні на хвилину не полишає думати про свій народ. Відпустили його 1868 року, і він одразу ж ще на Україну, відвідує друзів.І де б він не був, звідусюди йшли до нього люди за порадою, за захистом, за надією. Він хоче залишитися в рідному краю, та влада забороняє, і цього разу Тарас Шевченко вже назавжди покидає Україну. Покидає з тяжким настроєм, з нездійсненними планами. І тепер на Шевченка чекає повна самотність.
Ось так і прожив своє життя Тарас. Мріяв жити на своїй землі, насолоджуватися її красою, та його долею розпорядилися інші. Як злодія виганяли його з рідно! хати, а весь злочин полягав лише в тому, що заявив він про свій народ як про талановитий, працелюбний, гідний поваги, не міг змиритися з тим місцем, яке відводив українському народу царизм в тогочасній Росії. Скільки благ могло бути у Шевченка... Міг бути придворним поетом, міг навчатися в Італії, стати всесвітньо відомим художником... І ціна цьому, здається була не така вже висока — забути, що ти українець, що десь там, на далекій Україні, стогнуть у ярмі кріпацтва твої родичі, земляки, знемагає під панськими канчуками український народ. Багато хто так і зробив. Тільки не Тарас.
Він був поетом, якого до того не було: поетом для всіх, поетом народним, поетом гноблених, але не скорених. Він будив приспану націю, яку сплюндрували московські царі, якій судилося зазнавати наруги, страждати.
Поет прекрасно знав історію України, знав причини занепаду рідного народу, знав його ворогів. Тому він так пристрасно заповідав усім, хто народився на цій землі: "Свою Україну любіть..."
Моральний обов'язок людини перед своїм народом Т. Шевченко вбачав у викритті кріпосництва і лібералізму, які заважали Україні підвестися з колін, посісти гідне місце серед незалежних держав. Боротьба Шевченка тому й тривала так довго, тому й була такою гострою, що це боротьба за душу українського народу. Відкрите серце народного співця щедро ввібрало в себе могутній волелюбний дух українського народу. В його поезії клекоче ціле море горя народного, в ній — невільницький поклик до помсти і порив до свободи, прагнення бачити свою землю такою, де
...Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі. –
Україна сьогодні — вільна, незалежна держава! І слова Україна і Шевченко стали для нас тотожними поняттями.
Жирним шрифтом виділено оригінальний текст Олександра Гавроша.
Одного разу Івана провідав навіть карлик Піня. Він простягнув хворому кіло вівсяного печива, насторожено зиркаючи на Пандорського. Той тільки задоволено підкручував вус.
Але найбільші метаморфози відбувалися поверхом нижче, де лежав агент Фікса.
Ледь оклигавши, він попросив у медсестри олівця та зошита й почав час від часу занотовувати короткі фрази. Робив це потай від усіх вночі при світлі місяця. Коли кілька аркушів таким чином списав, взявся написане перечитувати й креслити. Врешті незакреслене переписав ще раз на чистому аркуші й наступного ранку по до палати Івана Сили.
Після привітань сів на стілець під високим вазоном і розгорнув свого аркуша:
- Іване, до мені з деякими питаннями кросворду.
- Із задоволенням...
- Назва копитної тварини, що збігається з назвою міста тут, у Франції.
- Тур,- майже не задумуючись, сказав Іван.
- Країна, у назві якої маленький кінь сховався за двома однаковими буквами.
- Японія, - ще швидше, ніж першого разу, відповів силач.
"А щоб тебе японець переміг", - подумав Фікса й знову заглянув до аркуша:
- Хто двічі народжується. Ну, крім нас з тобою,- пожартував Фікса, хоча видно було, що йому стає не до жартів.
- Птах.
Гість усе ставив запитання, а Іван усе на них відповідав. Зрештою залишилося в агента останнє:
- З яким деревом має спільне коріння агент 007?
Іван замовчав. Він навіть очі завірив. Так здалося гостеві, й він повеселішав: " Таки хоч на одне запитання цей велет не зможе відповісти. Це йому не цвяхи долонею забивати..." Фікса знов зосередився на Іванових очах, а ті з іронією ніби говорили йому: "Підведись, оглянься". Обернувся - о жах, він сидів... під фікусом!
Фікса більше не подивився на Івана, не попрощався з ним, а повільно почвалав до своєї палати: "От тобі перевірив інтелектуальні здібності циркача. Маєш , Фіксо, фікуса, а може й дещо гірше, яке починається на "фі" . Як потрапив на своє ліжко, не пам'ятав.
Коли він очуняв, то три дні тільки плакав і просив у всіх вибачення. Далі став писати листа світовій громадськості. Згодом написане спалив посеред палати, чим не на жарт налякав інших хворих. Тиждень після цього мовчав, не відповідаючи навіть на запитання лікарів.
А одного ранку встав, назвав себе проповідником Фікусом, закутався в простирадло, через вікно переліз на дерево, і тільки його й бачили…
Багатостраждальна моя Україно... Мученицька доля випала тобі упродовж багатьох століть. Палили тебе, топтали вороги-чужинці. Боліло твоє знеможене тіло, а ще більше боліла душа від того, що серед твоїх кривдників були і твої власні діти, яких ти виносила в своєму лоні, вигодувала, підняла на ноги, а вони зневажали тебе, відмовились, відцурались твоєї мови, відцурались свого роду.
І все ж, попри всі негаразди була ти і щасливою, бо не всі твої діти покірно сприймали образливе прізвисько "хохол", а гордо понесли у світ високе звання українця, ніколи не забували, хто вони і "яких батьків діти". Щаслива ти, моя Україно, що над усе в житті вони любили тебе, свою неньку, "свою Україну убогу", і за твої болі, за твої страждання йшли на Голгофу, карались, мучились, але не каялись. Пишайся ж, матусю, такими дітьми. До них належав і твій син Тарас. Важке життя судилося йому. Народжений матір'ю-кріпачкою, він прожив таке мученицьке життя, що його вистачило б на десятьох.
З дитинства Шевченко-кріпак зазнав страждань, знущання панів. Не було в Тараса ні справжнього дитинства, ні справжньої юності. Він став вільною людиною, коли йому виповнилося 24 роки. Здійснилась його давня мрія. У 25 років, маючи можливість купатися в славі, Шевченко вибирає дорогу Ісуса Христа: цілком присвячує себе служінню Україні. Вже через два роки він видає збірку поезій "Кобзар". І в ній молодий поет питає: "Чия правда, чия кривда і чиї ми діти?"
Незабаром Шевченко їде на Україну. Особистим горем були для нього страждання кріпаків. Тарас Шевченко був братом народів по духу, його серце билося в один такт із народним серцем. Потім уже в Києві поет вступив до Кирило-Мефодіївського братства, за що його 1847 року заарештовано і відправлено спочатку до Петербурга, а потім у далекі оренбурзькі степи. Але і в тюрмі, і на засланні він не перестає писати про тяжку долю України, ні на хвилину не полишає думати про свій народ. Відпустили його 1868 року, і він одразу ж ще на Україну, відвідує друзів.І де б він не був, звідусюди йшли до нього люди за порадою, за захистом, за надією. Він хоче залишитися в рідному краю, та влада забороняє, і цього разу Тарас Шевченко вже назавжди покидає Україну. Покидає з тяжким настроєм, з нездійсненними планами. І тепер на Шевченка чекає повна самотність.
Ось так і прожив своє життя Тарас. Мріяв жити на своїй землі, насолоджуватися її красою, та його долею розпорядилися інші. Як злодія виганяли його з рідно! хати, а весь злочин полягав лише в тому, що заявив він про свій народ як про талановитий, працелюбний, гідний поваги, не міг змиритися з тим місцем, яке відводив українському народу царизм в тогочасній Росії. Скільки благ могло бути у Шевченка... Міг бути придворним поетом, міг навчатися в Італії, стати всесвітньо відомим художником... І ціна цьому, здається була не така вже висока — забути, що ти українець, що десь там, на далекій Україні, стогнуть у ярмі кріпацтва твої родичі, земляки, знемагає під панськими канчуками український народ. Багато хто так і зробив. Тільки не Тарас.
Він був поетом, якого до того не було: поетом для всіх, поетом народним, поетом гноблених, але не скорених. Він будив приспану націю, яку сплюндрували московські царі, якій судилося зазнавати наруги, страждати.
Поет прекрасно знав історію України, знав причини занепаду рідного народу, знав його ворогів. Тому він так пристрасно заповідав усім, хто народився на цій землі: "Свою Україну любіть..."
Моральний обов'язок людини перед своїм народом Т. Шевченко вбачав у викритті кріпосництва і лібералізму, які заважали Україні підвестися з колін, посісти гідне місце серед незалежних держав. Боротьба Шевченка тому й тривала так довго, тому й була такою гострою, що це боротьба за душу українського народу. Відкрите серце народного співця щедро ввібрало в себе могутній волелюбний дух українського народу. В його поезії клекоче ціле море горя народного, в ній — невільницький поклик до помсти і порив до свободи, прагнення бачити свою землю такою, де
...Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі. –
Україна сьогодні — вільна, незалежна держава! І слова Україна і Шевченко стали для нас тотожними поняттями.
Жирним шрифтом виділено оригінальний текст Олександра Гавроша.
Одного разу Івана провідав навіть карлик Піня. Він простягнув хворому кіло вівсяного печива, насторожено зиркаючи на Пандорського. Той тільки задоволено підкручував вус.
Але найбільші метаморфози відбувалися поверхом нижче, де лежав агент Фікса.
Ледь оклигавши, він попросив у медсестри олівця та зошита й почав час від часу занотовувати короткі фрази. Робив це потай від усіх вночі при світлі місяця. Коли кілька аркушів таким чином списав, взявся написане перечитувати й креслити. Врешті незакреслене переписав ще раз на чистому аркуші й наступного ранку по до палати Івана Сили.
Після привітань сів на стілець під високим вазоном і розгорнув свого аркуша:
- Іване, до мені з деякими питаннями кросворду.
- Із задоволенням...
- Назва копитної тварини, що збігається з назвою міста тут, у Франції.
- Тур,- майже не задумуючись, сказав Іван.
- Країна, у назві якої маленький кінь сховався за двома однаковими буквами.
- Японія, - ще швидше, ніж першого разу, відповів силач.
"А щоб тебе японець переміг", - подумав Фікса й знову заглянув до аркуша:
- Хто двічі народжується. Ну, крім нас з тобою,- пожартував Фікса, хоча видно було, що йому стає не до жартів.
- Птах.
Гість усе ставив запитання, а Іван усе на них відповідав. Зрештою залишилося в агента останнє:
- З яким деревом має спільне коріння агент 007?
Іван замовчав. Він навіть очі завірив. Так здалося гостеві, й він повеселішав: " Таки хоч на одне запитання цей велет не зможе відповісти. Це йому не цвяхи долонею забивати..." Фікса знов зосередився на Іванових очах, а ті з іронією ніби говорили йому: "Підведись, оглянься". Обернувся - о жах, він сидів... під фікусом!
Фікса більше не подивився на Івана, не попрощався з ним, а повільно почвалав до своєї палати: "От тобі перевірив інтелектуальні здібності циркача. Маєш , Фіксо, фікуса, а може й дещо гірше, яке починається на "фі" . Як потрапив на своє ліжко, не пам'ятав.
Коли він очуняв, то три дні тільки плакав і просив у всіх вибачення. Далі став писати листа світовій громадськості. Згодом написане спалив посеред палати, чим не на жарт налякав інших хворих. Тиждень після цього мовчав, не відповідаючи навіть на запитання лікарів.
А одного ранку встав, назвав себе проповідником Фікусом, закутався в простирадло, через вікно переліз на дерево, і тільки його й бачили…