Опис "...в яснозеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами,розправляє руки і проводить долонею по очах." Турботлива, добра. "Не руш!Не руш!Не ріж!Не убивай!не точи! Се кров її. Не пий же крові з сестроньки моєї."Хоче кохати"...я часом заздрила на їх: так ніжно вони кохаються...а я не знаю нічого ніжного, окрім берези, за те ж її й сестрицею взиваю;"Мавка закохана"Ох!...Зірка в серце впала"Як Мавка думає про Лукаша "...ти сам для мене світ, миліший, кращий, ніж той, що досі знала я, а й той покращав. відколи ми поєднались..." Турботлива до природи "...не руш, коханий,воно ж сире, ти ж бачиш." Мавка про їхнє кохання"...не зневажай душі своєї цвіту, бо з нього вирослокохання наше! Той цвіт від папороті чарівніший - він скарби творить, а не відкриває. У мене мов зродилось друге серце, як я його пізнала. В ту хвилину огнисте диво сталось..." Ревнує Лукаша до Килини "...Лукашу,нехай ся жінка більше не приходить,- я не люблю її:вона лукава як видра." Мавка отримує душу "...ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос."
Чимало дум склав нард про муки українських невільників у татаро-турецькому полоні в ХVІ–ХVII століттях. Жорстокість ворогів не мала меж: бранців продавали на ринку, непокірних гноїли в темницях, на галерах, дітей віддавали в спеціальні військові школи, звідки вони виходили яничарами, літніх людей убивали. Розлучали матір з дочкою, брата з сестрою. Та не могли вбити у бранців любові до рідної землі, волелюбного духу. Саме такою є Маруся Богуславка. Вона — головна героїня, оскільки в центрі твору стоїть не звільнення козаків-бранців як факт сам по собі, а вчинок Марусі, її ім’ям і названо думу.Маруся — проста дівчина-бранка з благородною, чистою душею. Вона не забула своєї вітчизни, народу і прагне врятувати козаків-невільників. Звідси благородні риси і вчинки героїні. Маруся Богуславка не осуджується в думі, хоч вона і «потурчилась, побусурманилась». Навпаки, співець викликає до неї глибоке співчуття у слухачів, наділяє її багатьма позитивними якостями: християнська земля для неї — «наша», Маруся постійно думає про змучених невільників і здійснює свій задум — допомагає їм вирватись з ненависної турецької каторги.
Тож Маруся приходить до козаків-невільників, які «тридцять літ у неволі пробувають, божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають», і обіцяє їм на Великдень дати ключі від темниці (саме тоді «пан турецький», її чоловік, має «до мечеті від’їжджати», а їй залишить ключі). Хоч козаки-невольники і не повірили спочатку в щирість наміру Марусі, а стали проклинати її, проте Маруся дотримала свого слова — вона визволила козаків з неволі, хоч сама з ними не захотіла тікати в рідну землю, і не могла вже залишити чужої країни. Вона просить козаків передати батькам, щоб не збирали грошей для її викупу, бо вона вже додому не повернеться:
Бо я вже потурчилась, побусурманилась
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!
Трагедія Марусі в тому, що вона, ставши жінкою турецького хана, не забула батьків своїх, свого рідного краю. Патріотичні почуття десь глибоко озиваються в її серці, і вона відважується на дуже ризикований крок: визволяє своїх земляків-невольників.
Таким чином, патріотичний вчинок, який здійснила Маруся Богуслав-ка, свідчить про її велику любов до рідної землі, до українського народу
Образ Марусі Богуславки — це художній вимисел, але спирається він на дійсні факти. Літописи, усні перекази зафіксували чимало випадків, коли українські дівчата-полонянки були дружинами турецьких вельмож, навіть султанів. Окремі з них, ризикуючи своїм життям, ішли на подвиги в ім’я своєї Батьківщини.
Головна героїня змальовується у всій психологічній складності. Її образ розкривається не відразу, а поступово, в міру розгортання сюжету. В цьому виявилась висока майстерність твору. Симпатії творців і виконавців думи на боці героїні, і вони прагнули викликати до неї співчуття. Тому він продовжував відігравати суспільно-виховну роль і в пізніші часи.
"...в яснозеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами,розправляє руки і проводить долонею по очах."
Турботлива, добра.
"Не руш!Не руш!Не ріж!Не убивай!не точи! Се кров її. Не пий же крові з сестроньки моєї."Хоче кохати"...я часом заздрила на їх: так ніжно вони кохаються...а я не знаю нічого ніжного, окрім берези, за те ж її й сестрицею взиваю;"Мавка закохана"Ох!...Зірка в серце впала"Як Мавка думає про Лукаша "...ти сам для мене світ, миліший, кращий, ніж той, що досі знала я, а й той покращав. відколи ми поєднались..."
Турботлива до природи "...не руш, коханий,воно ж сире, ти ж бачиш."
Мавка про їхнє кохання"...не зневажай душі своєї цвіту, бо з нього вирослокохання наше! Той цвіт від папороті чарівніший - він скарби творить, а не відкриває. У мене мов зродилось друге серце, як я його пізнала. В ту хвилину огнисте диво сталось..."
Ревнує Лукаша до Килини "...Лукашу,нехай ся жінка більше не приходить,- я не люблю її:вона лукава як видра."
Мавка отримує душу "...ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос."
Тож Маруся приходить до козаків-невільників, які «тридцять літ у неволі пробувають, божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають», і обіцяє їм на Великдень дати ключі від темниці (саме тоді «пан турецький», її чоловік, має «до мечеті від’їжджати», а їй залишить ключі). Хоч козаки-невольники і не повірили спочатку в щирість наміру Марусі, а стали проклинати її, проте Маруся дотримала свого слова — вона визволила козаків з неволі, хоч сама з ними не захотіла тікати в рідну землю, і не могла вже залишити чужої країни. Вона просить козаків передати батькам, щоб не збирали грошей для її викупу, бо вона вже додому не повернеться:
Бо я вже потурчилась, побусурманилась
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!
Трагедія Марусі в тому, що вона, ставши жінкою турецького хана, не забула батьків своїх, свого рідного краю. Патріотичні почуття десь глибоко озиваються в її серці, і вона відважується на дуже ризикований крок: визволяє своїх земляків-невольників.
Таким чином, патріотичний вчинок, який здійснила Маруся Богуслав-ка, свідчить про її велику любов до рідної землі, до українського народу
Образ Марусі Богуславки — це художній вимисел, але спирається він на дійсні факти. Літописи, усні перекази зафіксували чимало випадків, коли українські дівчата-полонянки були дружинами турецьких вельмож, навіть султанів. Окремі з них, ризикуючи своїм життям, ішли на подвиги в ім’я своєї Батьківщини.
Головна героїня змальовується у всій психологічній складності. Її образ розкривається не відразу, а поступово, в міру розгортання сюжету. В цьому виявилась висока майстерність твору. Симпатії творців і виконавців думи на боці героїні, і вони прагнули викликати до неї співчуття. Тому він продовжував відігравати суспільно-виховну роль і в пізніші часи.