Відповісти на питання по твору Вітька+Галя, або повість про перше кохання В.Чемерис
1. Перечитайте діалог Вітьки з Галею на початку першого побачення. З чого видно, що впевненіше почувається Галя? Зачитайте рядки в яких дівчина іронізує.
2. Нащо Вітька під час побачення зітхав? Чи зрозумів він, що це була помилка?
3. Яке завдання Галя дала Вітьці? Чи повинна робити це дівчина під час першого побачення?
4. Опишіть стан Вітьки і Федька, коли вони побачили Галю з Петром Білим. Що ви відчували в цей момент?
5. Як учинив Вітька, коли побачив Галю з Петром? Що б ви зробили на його місці?
6. Як вирішив помститися Вітька Петрові Білому? Чи розумно це?
7. До кого викликає симпатію Галя - до Вітьки чи Петра? Підтвердіть свою думку конкретним прикладом із твору.

маруся чурай була легендарною піснескладальницєю,  мала  великий талант. її творчисть стала  справжнім надбанням усього українського народу. вона створила пісні,  які народ буде  співати десятиліттями або  й  століттями. 

майже  всі  її  пісні  служили  для  підняття  духу козаків.  зараз вони теж  напрямовують  нас на подвиги заради своєї  вітчизни  - рідної української землі.   всі її пісні - неповторні,  безсмертні. але біографічних  фактів  про марусю чурай майже не зберіглося. час укриває славетні імена пилом забуття, знищує документи попередніх епох.

ми маємо безліч  народних пісень, багато з яких написала саме маруся чурай. про це мало хто знає. 

з кожним роком ми втрачаємо якісь свідчення про марусю чурай. але пісні її авторства ніколи не забудуться, а будуть існувати. нехай і під назвою "народних".

є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,

є тисячі ланів, але один лиш мій.

і що мені робить, коли малий зажинок

судилося почать на ниві нерясній?

чи викинути серп і йти байдикувати,

чи долю проклясти за лютий недорід

і до сусід пристать наймитувати

за пару постолів і шкварку на обід?

коли б я міг забуть убоге рідне поле,

за шмат ції землі мені б усе

до того ж і стерня ніколи ніг не коле

тим, хто взува холуйські постоли.

та мушу я іти на рідне поле босим,

і мучити себе й ледачого серпа,

і падати з утоми на покоси,

і спать, обнявши власного снопа.

бо нива — ця моя! тут я почну зажинок,

бо кращий урожай не жде мене ніде,

бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок

мене на ниву батьківську