Відповісти на запитання ів 1. Основні віхи життя П. Куліша.
2. Особливості вдачі, світогляд, життєва місія.
3. Стосунки з Тарасом Шевченком.
4. Останні роки життя та зміст "хутірної філософії" Куліша.
5. Здобутки Куліша як письменника, літературного критика, перекладача, автора українського правопису та підручників.
6. Зробити сенкан "Пантелеймон Куліш"
Жанр — ліричний вірш.
Провідний мотив твору — письменниця звертається до музи за порадою, як жити, коли навколо самі пущі, кручі, темні води, шляхів нема, поплутані стежинки йдуть у безвість.
Римування: білий вірш.
Віршовий розмір: п’ятистопний ямб. Композиція твору. Твір побудовано у вигляді великого монологу, наповненого риторичними питаннями та риторичними окликами. Вірш зримо поділяється на чотири частини, яким можна дати заголовки із тексту:
1. «Стій, серце, стій! не бийся так шалено». 2. «Дивись: навколо нас великі перелоги…» 3. «Куди мені податись у просторі?»
4. «Барвисті крила широким помахом угору здійнялись…»
Образи твору. Вірш має виразно автобіографічний характер, а тому в ньому головний образ — це сама поетеса. У творі згадується муза, яка має спрямувати творчість поетеси, стук сокири в пущі, орлиний клекіт, камінь, що зривається з кручі й падає у воду зневіри, викликаючи круги тремтячі. «То be or not to be?..»
ХУДОЖНІ ЗАСОБИ:
епітети: «порожній простір», «муза винозора», «очі безсмертні», «великая порада», «великі перелоги», «поплутані стежинки», «дикі пущі», «високі кручі», «темні, тихі води», «орлиний клекіт», «круг тремтячий», «дикі нетрі», «простор безмежний», «ясна блискавиця», «золотий вінець», «барвисті крила»;
метафори: «не літай так буйно», «не бий крильми», «стежинки йдуть на безвість», «тихі води все стоять мовчазно», «з ліри скувати рало», «струнами крила прив’язати», «в диких нетрях пробивать дорогу», «вхопити з хмари ясну блискавицю», «злинути орлицею високо», «зірвати з зірки золотий вінець», «запалати світлом опівночі»;
риторичні звертання: «стій, серце, стій», «вгамуйся, думко», «ти, музо винозора, не сліпи», «скажи мені, пораднице надземна», «мовчиш ти, горда музо», «о чарівнице, стій»;
асонанс: «і дикі пущі, і високі кручі, і темні, тихі води»;
порівняння: «світло миттю згасне, як метеор», «я впаду, неначе камінь».
Важко зустріти людину, яка б не співала. Хіба що в гіркі дні глибоких переживань і горя. І то, навіть під час поховання рідної чи близької людини, деякі народи співають сумні пісні, пісні туги, пісні прощання. Завше і скрізь людину супроводжує пісня. Тим паче людину українську — співучу, чуттєву, мелодійну. Українська людина значною мірою випестувала світові землеробську і пісенну культури. Такою вона ввійшла в історію, такою бачив її знаменитий Боплан, такою вона проходить у класичних дослідженнях І. Лисняка-Рудницького, І. Нечуя-Левицького, великого Кобзаря і багатьох інших видатних і відомих науковців — істориків, етнографів, культурологів, літературознавців тощо.
Сучасні українці нині майже не співають. Як? Чому? Що сталося? Відповіді немає. Інакше кажучи, немає теоретично обґрунтованої відповіді, а в народі вона існує. Народ знає. Його не обдуриш. Не співають, бо немає достатку, впевненості в майбутньому, немає радості праці й чистої, мов сльоза, власноруч здобутої перемоги. Не співають, бо розвалюється село — основне святилище народної пісні; бо закриваються школи та підприємства; зростають безробіття і злидні; посилюється недовіра до влади; бо правдива й чесна людина не може піднятися на верхні сходини суспільної стратифікації і зайняти гідне місце під сонцем.
Народна пісня - це честь нашої країни і ми не повинні її забувати!