І. Карпенко -Карий - один з корифеїв української сцени . Драматична творчість І. Карпенка- Карого - найбільше досягнення української класичної драматургії XIX століття . Через величезну пізнавальної та художньої цінності його твори вже понад століття мають неабиякий успіх. «... Цілісність драматичної творчості Карпенка- Карого , - писав його видатний сучасник Іван Франко, - наповнює нас почуттям подиву його талантом. Охопити такий широкий горизонт , заселити його таким безліччю живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант ... ». «Сто тисяч» - значний крок на шляху творчого зростання. 1 . Засудження недоліків суспільного життя. У п'єсі автор вістря своєї сатири спрямував проти сільських глитаїв , пронизаних ненаситної жадібністю до збагачення . Вся увага Карпенко -Карий зосередив на типовому образі « користолюбця ». Невдала спроба дешево придбати сто тисяч фальшивих карбованців виступає лише як епізод , який допомагає глибше розкрити характер персонажів. )2 . Центральний персонаж комедії - Герасим Калитка . ( Це черствий і старанний власник , який понад усе любить землю і намагається її придбати якомога більше. Жадібність збагачення стала єдиною всепоглинаючою пристрастю сільського глитая . Усі вчинки обумовлені цією пристрастю , підпорядковані цій мрії . Навіть родинні почуття у Мошни притуплені власницькими інтересами . Таких , як Герасим Калитка, в 80 -х роках було чимало , що дало можливість зграй шахраїв оббирати цих засліплених жадібністю господарів. 3 . Примарне прагнення Бонавентури . Копач захоплюється заповзятливістю таких , як Калитка, « господарських мужиків » , які поступово прибирають до своїх рук землі . Сам він теж мріє розбагатіти , тому й шукає скарб , перекопуючи тонни землі . Він хоче розбагатіти відразу , без виснажливої щоденної роботи .4 . Своєрідність образу Савки . Кум Мошни , Савка , теж мріє про гроші. Заради них він готовий йти в пекло , віддати душу Люциферу . На Івана Купала він ходив на роздоріжжі кланятися Гнату Безп'ятов і попросити грошей . Заради збагачення він готовий на все , нічого не боїться : «Страшно тільки без грошей , - говорить він , - а з грошима , сказано ж, і чорт не брат».
Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько, Петро Антонович Косач — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 — весна 1879), Луцьку, в селі Колодяжному, що під Ковелем.
У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім'ї і це домашнє ім'я стало літературним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із Іваном Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла, і допомагав їй як літературний критик і фольклорист.
Дитинство

Леся Українка у волинському народному вбранні. 1878—1879 роки
Леся Українка та її брат Михайло (в сім'ї їх називали спільним ім'ям — Мишелося) навчалися у приватних учителів. Рано (у 4 роки) навчилася читати[4]. У січні 1876 року О. П. Косач з дітьми Михайлом і Ларисою приїхали до Києва, щоб попрощатися з М. П. Драгомановим перед його вимушеною еміграцією.
«Пригадую, … я привезла своїх старших дітей Михася й Лесю до Києва; жили вони якийсь час у Михайла, щоб скількимога ближче спізнатися з дядьком і його родиною[5] »
Влітку того ж року О. П. Косач разом з Лесею та Михайлом відпочивають в селі Жабориці. Тут Леся вперше почула розповіді матері про Мавку.
«…Видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: вона, бувало, раз у раз із втіхою згадує, що те або те чула чи бачила в Жабориці… Жаборицькі пісні, казки, різні повір'я, звичаї, купальські, жнив'яні і т. д. Леся добре пам'ятала і часто згадувала…[6] »
Шість ро́ків ма́вши Леся почала вчитися вишивати.
«Леся зосереджена і дуже вражлива. Багато часу присвячує вишиванню, могла навіть вишити батькові сорочку[7] »

Лариса Косач (Леся Українка), 1887 р.

Лариса Косач (Леся Українка)
У 1878 році батьки Лесі поїхали на Всесвітню виставку до Парижу, де зустрілися з Михайлом Драгомановим. У цей час доглядати дітей приїздить Олена Антонівна Косач, сестра Лесиного батька. Дружба з «тіткою Єлею» залишила помітний слід в житті і творчості поетеси[8].
7 (19) листопада того ж року наказом міністерства внутрішніх справ П. А. Косача перевели на роботу до Луцька.
«Сто тисяч» - значний крок на шляху творчого зростання.
1 . Засудження недоліків суспільного життя. У п'єсі автор вістря своєї сатири спрямував проти сільських глитаїв , пронизаних ненаситної жадібністю до збагачення . Вся увага Карпенко -Карий зосередив на типовому образі « користолюбця ». Невдала спроба дешево придбати сто тисяч фальшивих карбованців виступає лише як епізод , який допомагає глибше розкрити характер персонажів. )2 . Центральний персонаж комедії - Герасим Калитка . ( Це черствий і старанний власник , який понад усе любить землю і намагається її придбати якомога більше. Жадібність збагачення стала єдиною всепоглинаючою пристрастю сільського глитая . Усі вчинки обумовлені цією пристрастю , підпорядковані цій мрії . Навіть родинні почуття у Мошни притуплені власницькими інтересами . Таких , як Герасим Калитка, в 80 -х роках було чимало , що дало можливість зграй шахраїв оббирати цих засліплених жадібністю господарів.
3 . Примарне прагнення Бонавентури . Копач захоплюється заповзятливістю таких , як Калитка, « господарських мужиків » , які поступово прибирають до своїх рук землі . Сам він теж мріє розбагатіти , тому й шукає скарб , перекопуючи тонни землі . Він хоче розбагатіти відразу , без виснажливої щоденної роботи .4 . Своєрідність образу Савки . Кум Мошни , Савка , теж мріє про гроші. Заради них він готовий йти в пекло , віддати душу Люциферу . На Івана Купала він ходив на роздоріжжі кланятися Гнату Безп'ятов і попросити грошей . Заради збагачення він готовий на все , нічого не боїться : «Страшно тільки без грошей , - говорить він , - а з грошима , сказано ж, і чорт не брат».
Объяснение:
Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько, Петро Антонович Косач — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 — весна 1879), Луцьку, в селі Колодяжному, що під Ковелем.
У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім'ї і це домашнє ім'я стало літературним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із Іваном Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла, і допомагав їй як літературний критик і фольклорист.
Дитинство

Леся Українка у волинському народному вбранні. 1878—1879 роки
Леся Українка та її брат Михайло (в сім'ї їх називали спільним ім'ям — Мишелося) навчалися у приватних учителів. Рано (у 4 роки) навчилася читати[4]. У січні 1876 року О. П. Косач з дітьми Михайлом і Ларисою приїхали до Києва, щоб попрощатися з М. П. Драгомановим перед його вимушеною еміграцією.
«Пригадую, … я привезла своїх старших дітей Михася й Лесю до Києва; жили вони якийсь час у Михайла, щоб скількимога ближче спізнатися з дядьком і його родиною[5] »
Влітку того ж року О. П. Косач разом з Лесею та Михайлом відпочивають в селі Жабориці. Тут Леся вперше почула розповіді матері про Мавку.
«…Видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: вона, бувало, раз у раз із втіхою згадує, що те або те чула чи бачила в Жабориці… Жаборицькі пісні, казки, різні повір'я, звичаї, купальські, жнив'яні і т. д. Леся добре пам'ятала і часто згадувала…[6] »
Шість ро́ків ма́вши Леся почала вчитися вишивати.
«Леся зосереджена і дуже вражлива. Багато часу присвячує вишиванню, могла навіть вишити батькові сорочку[7] »

Лариса Косач (Леся Українка), 1887 р.

Лариса Косач (Леся Українка)
У 1878 році батьки Лесі поїхали на Всесвітню виставку до Парижу, де зустрілися з Михайлом Драгомановим. У цей час доглядати дітей приїздить Олена Антонівна Косач, сестра Лесиного батька. Дружба з «тіткою Єлею» залишила помітний слід в житті і творчості поетеси[8].
7 (19) листопада того ж року наказом міністерства внутрішніх справ П. А. Косача перевели на роботу до Луцька.