Якось пастушок, погнавшись за козою, впав у провалля. Коли отямився, то побачив, що лежить на площі великого міста, кожен житель там будує свою вежу. Але ці вежі весь чась завалюються, бо кожен їх будує на свій лад.
Пастушок підійшов до одного чоловіка, й запитав, що це за місто, де можна було б щось поїсти, бо він був дуже голодним. Але на його питання ніхто не відповідав. Втративши надію знайти їжу, пастушок зустрів кволого дідуся, що стояв біля найнижчої, напіврозваленої вежі. Лише один дідусь сказав, що тут живуть самі яяни, які визнають лише своє “я” і запитань інших не чують.
Цей дідусь теж був чужинцем у цій країні. Але покинути її не міг, бо дуже слабкий і не мав сил іти далі. Він не мав сили будувати вежу, тому вона вже зовсім завалилася.
Пастушок сказав, що охоче до старому, аби йому дали щось поїсти. Дідусь розповів, що яянину ніхто не може догодити, бо тільки він сам усе найкраще знає й уміє.
Без звичайної їжі яяни обходяться, бо харчуються власним „я”. „Я” кожного із жителів країни таке невичерпне, що всі мешканці майже безсмертні. Дідусь запропонував хлопчикові взяти кельму для новоприбулих, та починати будівництво своєї вежі. Але пастушок не хотів стати яянином, тому спитав, як звідси вибратися.
Дід сказав, що є сім брам, через які можна вийти, сказавши слово “ти”. Але жоден із яян не може його вимовити.
Тоді пастушок взяв немічного дідуся собі на плечі й пішов до найближчої брами. Там вимовив чарівне слово й опинився серед рідних місць та скель. А за спиною в нього був не дід, а мішок із самоцвітами.
Цей вірш із циклу «В казематі» є, мабуть, найпопулярнішим поетичним твором, написаним українською мовою. Його часто цитують з пам’яті, існує кілька пісень на ці слова, й словосполучення «садок вишневий» є таким самим стереотипом українства, як і «гречкосії», «моя хата скраю» чи «хитрий хохол». «Заповіт», перекладений на десятки мов, вважається ніби «візитною карткою» Шевченка, але на відміну від апокаліптичного «Як умру, то поховайте», опис погідних травневих сутінків в українському селі є твором набагато інтимнішим, справжнім втіленням глибинного народного ідеалу життя, наповненого красою, вільною працею та небуденним змістом. Але популярність має й свої недоліки. Обидва вірші є набагато ґрунтовнішими й цікавішими, ніж те, як ми їх дуже часто трактуємо.
Якось пастушок, погнавшись за козою, впав у провалля. Коли отямився, то побачив, що лежить на площі великого міста, кожен житель там будує свою вежу. Але ці вежі весь чась завалюються, бо кожен їх будує на свій лад.
Пастушок підійшов до одного чоловіка, й запитав, що це за місто, де можна було б щось поїсти, бо він був дуже голодним. Але на його питання ніхто не відповідав. Втративши надію знайти їжу, пастушок зустрів кволого дідуся, що стояв біля найнижчої, напіврозваленої вежі. Лише один дідусь сказав, що тут живуть самі яяни, які визнають лише своє “я” і запитань інших не чують.
Цей дідусь теж був чужинцем у цій країні. Але покинути її не міг, бо дуже слабкий і не мав сил іти далі. Він не мав сили будувати вежу, тому вона вже зовсім завалилася.
Пастушок сказав, що охоче до старому, аби йому дали щось поїсти. Дідусь розповів, що яянину ніхто не може догодити, бо тільки він сам усе найкраще знає й уміє.
Без звичайної їжі яяни обходяться, бо харчуються власним „я”. „Я” кожного із жителів країни таке невичерпне, що всі мешканці майже безсмертні. Дідусь запропонував хлопчикові взяти кельму для новоприбулих, та починати будівництво своєї вежі. Але пастушок не хотів стати яянином, тому спитав, як звідси вибратися.
Дід сказав, що є сім брам, через які можна вийти, сказавши слово “ти”. Але жоден із яян не може його вимовити.
Тоді пастушок взяв немічного дідуся собі на плечі й пішов до найближчої брами. Там вимовив чарівне слово й опинився серед рідних місць та скель. А за спиною в нього був не дід, а мішок із самоцвітами.
Цей вірш із циклу «В казематі» є, мабуть, найпопулярнішим поетичним твором, написаним українською мовою. Його часто цитують з пам’яті, існує кілька пісень на ці слова, й словосполучення «садок вишневий» є таким самим стереотипом українства, як і «гречкосії», «моя хата скраю» чи «хитрий хохол». «Заповіт», перекладений на десятки мов, вважається ніби «візитною карткою» Шевченка, але на відміну від апокаліптичного «Як умру, то поховайте», опис погідних травневих сутінків в українському селі є твором набагато інтимнішим, справжнім втіленням глибинного народного ідеалу життя, наповненого красою, вільною працею та небуденним змістом. Але популярність має й свої недоліки. Обидва вірші є набагато ґрунтовнішими й цікавішими, ніж те, як ми їх дуже часто трактуємо.