Про цей пам'ятник важко розповідати, бо він відомий всьому світові. Він найкращий, неперевершений, єдиний такий у цілому світі.
Але кожного разу, як я показую гостям Харків, я веду їх сюди. Іду, не готуючись до цієї зустрічі, не вибираючи найкоротшого шляху, найкращої точки огляду. Я іду тією дорогою, якою колись привів сюди мене, маленьку, мій батько, якою ми завжди приходимо сюди.
Від нашого будинку не так вже й далеко — спочатку нашою вулицею, а потім Сумською і одразу ж — у першу алею, у тінь старовинних дубів. Я знаю, що вони росли на цьому місці, коли й міста мого ше не було. Я жалію їх, ветеранів, чиї рани затягнуто цементом. Я знову хоч на хвилинку зупиняюсь ліворуч від велетня. Навесні шукаю і з радістю помічаю все ж таки, наперекір часу, зелені віти.
Ось він. Темна блискуча громада постаменту, сходи, що сягають угору, постаті на них. Але це потім. Спочатку — сам Тарас. Велике чоло, зсунуті брови, великі вуса приховують енергійні зморшки біля рота. Накинутий на плечі плащ. Рука, стиснута в кулак.
Сьогодні, здається, я чую:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами.
Нащо стали на папері
Сумними рядами...
Минулого разу лунали рядки "Заповіту". Може, небо було тоді іншим — червоним від заходу сонця, а зараз ось-ось почнеться заметіль.
Тепер обійдемо, мовчки вітаючись. Ось Катерина, що притулила до себе дитинку, захищаючи від злої долі та недобрих людей. Поему я відкрила лише у школі, слово "покритка" зрозуміла пізніше, а ось що Катерина для Шевченка — найулюбленіше, найрідніше у світі ім'я, це знаю змалку.
І козаки, вільні, сміливі, відчайдушні, постають на інших сходинках. Історія гайдамаччини теж прийде лише у школі, а ось спорідненість Тараса Шевченко і Тараса Бульби годі-годі та й вирине з мого дошкільного дитинства. І я згадую, як тато не став колись нічого пояснювати — погодився, що схожі вони, бо обидва були борцями і любили Україну.
І знову киваю Тарасові — втомленому, бородатому, в солдатській шинелі. "Караюсь, мучуся, але не каюсь". Підводжу очі і бачу, що спина того, головного Тараса, не схилена. Це плечі тільки трохи опущено або плащ так накинуто.
Знову дивлюсь в очі солдатові — портретна схожість, він такий, як у моїй книзі, він поруч зі своїми героями. І звучить сумною мелодією:
Зоря моя вечірня,
Зійди над горою,
Поговоримо тихесенько
В неволі з тобою...
Величезний жорнов — тягар долі, прапор з уламаним древком, робітник, селянин з колоссям, дівчина з книгою як протилежність Катерининій долі, як початок і кінець.
Я, звичайно, знаю імена авторів пам'ятника — скульптора Манізера і архітектора Лангбарда, кількість скульптур і розміри кожної з них. Я можу роз'яснити символіку деталей та інше. Але краще просто тихесенько згадати його рядки, підводячи погляд по сходах. Я знаю: не раз ще прийду сюди, а колись тією ж самою дорогою приведу свою дитину.
Історія Давньогрецького театру охоплює майже тисячоліття (VI ст. до н.е. — V-VI ст. н.е.). Він виник із сільських святкувань на честь бога Діоніса — Діонісій. На цих святах виконувалися дифірамби і фалічні пісні (це пісні,які заспівували під час сільських свят землероби на честь улюбленого бога Діоніса,коли вже починалася нестримно весела й буйна карнавальна частина урочистостей;виконувала їх процесія селян,які вже добряче почастувалися Діонісовими дарами,деякі з них несли в руках великі зображення символів плодючості-фали(носії зображень-фалофори),які символізували животворні сили природи,що пробуджувалися навесні), що містили елементи діалогу та театральної дії. Подальший розвиток дифірамба пов'язується з ім'ям поета Феспіса (друга половина 6 століття до н. е.), якому приписується і введення першого актора. З хору, що становив аж до епохи еллінізму необхідну приналежність драми, у другій половині 6 століття виділився особливий виконавець — актор, яким був сам драматург.Театральна культура Стародавньої Греції справила величезний вплив на розвиток світового театрального мистецтва. Широко використовували грецьку театральну спадщину римляни (особливо на ранніх етапах розвитку), діячі епохи Відродження і Просвітництва. Демократичні традиції театрального мистецтва античної Греції зберегли значення і для наступних епох. Постановка значних суспільно-політичних, філософських і етичних питань, насиченість драматургічних творів ідеями патріотизму, увага до людини, глибина героїчних характерів, що пробуджує свідомість глядачів, складають унікальність давньогрецького театру.
Але кожного разу, як я показую гостям Харків, я веду їх сюди. Іду, не готуючись до цієї зустрічі, не вибираючи найкоротшого шляху, найкращої точки огляду. Я іду тією дорогою, якою колись привів сюди мене, маленьку, мій батько, якою ми завжди приходимо сюди.
Від нашого будинку не так вже й далеко — спочатку нашою вулицею, а потім Сумською і одразу ж — у першу алею, у тінь старовинних дубів. Я знаю, що вони росли на цьому місці, коли й міста мого ше не було. Я жалію їх, ветеранів, чиї рани затягнуто цементом. Я знову хоч на хвилинку зупиняюсь ліворуч від велетня. Навесні шукаю і з радістю помічаю все ж таки, наперекір часу, зелені віти.
Ось він. Темна блискуча громада постаменту, сходи, що сягають угору, постаті на них. Але це потім. Спочатку — сам Тарас. Велике чоло, зсунуті брови, великі вуса приховують енергійні зморшки біля рота. Накинутий на плечі плащ. Рука, стиснута в кулак.
Сьогодні, здається, я чую:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами.
Нащо стали на папері
Сумними рядами...
Минулого разу лунали рядки "Заповіту". Може, небо було тоді іншим — червоним від заходу сонця, а зараз ось-ось почнеться заметіль.
Тепер обійдемо, мовчки вітаючись. Ось Катерина, що притулила до себе дитинку, захищаючи від злої долі та недобрих людей. Поему я відкрила лише у школі, слово "покритка" зрозуміла пізніше, а ось що Катерина для Шевченка — найулюбленіше, найрідніше у світі ім'я, це знаю змалку.
І козаки, вільні, сміливі, відчайдушні, постають на інших сходинках. Історія гайдамаччини теж прийде лише у школі, а ось спорідненість Тараса Шевченко і Тараса Бульби годі-годі та й вирине з мого дошкільного дитинства. І я згадую, як тато не став колись нічого пояснювати — погодився, що схожі вони, бо обидва були борцями і любили Україну.
І знову киваю Тарасові — втомленому, бородатому, в солдатській шинелі. "Караюсь, мучуся, але не каюсь". Підводжу очі і бачу, що спина того, головного Тараса, не схилена. Це плечі тільки трохи опущено або плащ так накинуто.
Знову дивлюсь в очі солдатові — портретна схожість, він такий, як у моїй книзі, він поруч зі своїми героями. І звучить сумною мелодією:
Зоря моя вечірня,
Зійди над горою,
Поговоримо тихесенько
В неволі з тобою...
Величезний жорнов — тягар долі, прапор з уламаним древком, робітник, селянин з колоссям, дівчина з книгою як протилежність Катерининій долі, як початок і кінець.
Я, звичайно, знаю імена авторів пам'ятника — скульптора Манізера і архітектора Лангбарда, кількість скульптур і розміри кожної з них. Я можу роз'яснити символіку деталей та інше. Але краще просто тихесенько згадати його рядки, підводячи погляд по сходах. Я знаю: не раз ще прийду сюди, а колись тією ж самою дорогою приведу свою дитину.