iЕвгений 1 год назад 5 Висловіть свої судження про необхідність виховання патріотизму. Можливо, воно не потрібне в нашому глобалізованому світі? (за оповіданням О. Довженка «Ніч перед боєм» та власними ) Знания Українська література ответить Комментировать 1 ответ: Таня511 1 год назад 0 0 Не розумію, як можна не любити країну, у якій ти народився й зростав, у якій вперше покохав і вперше пробачив, у якій зустрічав і прощався. Не розумію. Батьківщина — це те, що наймиліше людському серцю, це одна з найбільших цінностей, яку не можна вибрати, адже вона дарована кожному Богом. Я поважаю свою країну, відчуваю її у своєму серці, тому й маю право назвати себе справжньою патріоткою. Поняття «патріотизм» має для кожного своє суб’єктивне значення. Ми часто зустрічаємо це слово в загальному вжитку, а особливо зараз, коли Україна переживає складний період своєї історії й потребує особливої уваги та любові. Особисто я вважаю, що любити свою державу — це і є справжній патріотизм. Він проявляється в нашій вихованості й повазі, у спогадах і переживаннях. Бути патріотом — означає бути відданим громадянином своєї держави. Жити, працювати на благо своєї країни також є проявами почуття патріотизму. Адже лише пересічні жителі можуть створити або значно покращити імідж держави, лише вони можуть втілити мрії в реальність, чим можуть покращити не лише свій рівень життя, а й рівень цілої країни. Патріот — це людина, яка віддано служить ідеї. Патріот — це той, хто розуміє проблеми своєї держави й за жодних умов не покидає її. Патріот — це закоханий. Чесно, я не розумію, як можна не бути патріотом країни, в якій ти народився. Адже Батьківщина — це найцінніший дар твого народу й роду, це земля твоїх батьків, до якої ти ніби прив’язаний невидимими ниточками, це вся твоя історія. Це не тільки земля, на якій ти проживаєш, а й уся та духовна спадщина, яку мусиш плекати й примножувати скрізь і завжди. Тож, як на мене, бути патріотом означає любити свою Батьківщину. Любити її віддано, чесно, по-справжньому й назавжди…
Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада в Обухові (нині місто Київської області) в сім’ї шевця.
Старший брат Андрія — Петро Малишко — став своєрідним народним месником — Робін Гудом, який грабував комуністів і радянських чиновників, але не чіпав простих селян. 1928 року Петра Малишка спіймали, відвезли до Києва, де засудили до страти. Мати Андрія й Петра зверталася з проханням про помилування до голови ВУЦВК Григорія Петровського, але безрезультатно. Пізніше Андрій Малишко сказав про брата: «Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!»
Андрій Малишко закінчив семирічку у рідному селі, вчився у медичному технікумі, потім — на літературному факультеті Київського інституту народної освіти. В 1932 році закінчив інститут, учителював в Овручі. В 1934–1935 роках служив у Червоній армії.
Після демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик».
Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За честь Батьківщини», і в партизанській газеті «За Радянську Україну».
Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро» (1944–1947). Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Був членомВКП (б) (від 1943 року).
У 1960-х роках — голова правління Українського громадського відділення Агентства преси «Новини».
Мешкав у Києві в будинку письменників Роліті по вулиці Б. Хмельницького, 68. Помер 17 лютого 1970 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Творчість
У 1930 р. Андрій Малишко надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус».
Упродовж 1935–1940 років видав збірки: «Батьківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зоревідні», «Жайворонки» (усі — 1940). У цей же період написав поеми «Трипілля» (надруковано лише уривки), «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила».
У 1941 — 1944 pp. поет служив військовим кореспондентом де виступав і як поет, і як публіцист; видав сім збірок поезій: «До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942, виходила двічі), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). Героїко-трагічний пафос циклу з п’яти віршів «Україно моя!», написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. «Україно моя!» — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни.
За поему «Прометей» Малишко отримав у 1947 р. Сталінську премію. У 1950 р. з’явилась збірка «За синім морем», написана після відвідин поетом Канади та США разом з групою діячів культури. Наступного року він отримав за неї Сталінську премію.
Новий і чи не найпродуктивніший етап у творчості поета починається із середини 50-х pp. У збірці «Що записано мною» (1956) містяться тексти відомих пісень: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»; у збірці «Серце моєї матері» (1959) — «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень віку» (1960) — «Вчителька» тощо. У їх озвученні поету допомагали такі музичні корифеї, як брати Георгій і Платон Майбороди, Лев Ревуцький, Пилип Козицький,Михайло Вериківський, Андрій Штогаренко, Сергій Козак, Олександр Білаш.
Протягом 1961–1970 років вийшли збірки «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970).
Відповідь:
Пояснення:
iЕвгений 1 год назад 5 Висловіть свої судження про необхідність виховання патріотизму. Можливо, воно не потрібне в нашому глобалізованому світі? (за оповіданням О. Довженка «Ніч перед боєм» та власними ) Знания Українська література ответить Комментировать 1 ответ: Таня511 1 год назад 0 0 Не розумію, як можна не любити країну, у якій ти народився й зростав, у якій вперше покохав і вперше пробачив, у якій зустрічав і прощався. Не розумію. Батьківщина — це те, що наймиліше людському серцю, це одна з найбільших цінностей, яку не можна вибрати, адже вона дарована кожному Богом. Я поважаю свою країну, відчуваю її у своєму серці, тому й маю право назвати себе справжньою патріоткою. Поняття «патріотизм» має для кожного своє суб’єктивне значення. Ми часто зустрічаємо це слово в загальному вжитку, а особливо зараз, коли Україна переживає складний період своєї історії й потребує особливої уваги та любові. Особисто я вважаю, що любити свою державу — це і є справжній патріотизм. Він проявляється в нашій вихованості й повазі, у спогадах і переживаннях. Бути патріотом — означає бути відданим громадянином своєї держави. Жити, працювати на благо своєї країни також є проявами почуття патріотизму. Адже лише пересічні жителі можуть створити або значно покращити імідж держави, лише вони можуть втілити мрії в реальність, чим можуть покращити не лише свій рівень життя, а й рівень цілої країни. Патріот — це людина, яка віддано служить ідеї. Патріот — це той, хто розуміє проблеми своєї держави й за жодних умов не покидає її. Патріот — це закоханий. Чесно, я не розумію, як можна не бути патріотом країни, в якій ти народився. Адже Батьківщина — це найцінніший дар твого народу й роду, це земля твоїх батьків, до якої ти ніби прив’язаний невидимими ниточками, це вся твоя історія. Це не тільки земля, на якій ти проживаєш, а й уся та духовна спадщина, яку мусиш плекати й примножувати скрізь і завжди. Тож, як на мене, бути патріотом означає любити свою Батьківщину. Любити її віддано, чесно, по-справжньому й назавжди…
Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада в Обухові (нині місто Київської області) в сім’ї шевця.
Старший брат Андрія — Петро Малишко — став своєрідним народним месником — Робін Гудом, який грабував комуністів і радянських чиновників, але не чіпав простих селян. 1928 року Петра Малишка спіймали, відвезли до Києва, де засудили до страти. Мати Андрія й Петра зверталася з проханням про помилування до голови ВУЦВК Григорія Петровського, але безрезультатно. Пізніше Андрій Малишко сказав про брата: «Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!»
Андрій Малишко закінчив семирічку у рідному селі, вчився у медичному технікумі, потім — на літературному факультеті Київського інституту народної освіти. В 1932 році закінчив інститут, учителював в Овручі. В 1934–1935 роках служив у Червоній армії.
Після демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик».
Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За честь Батьківщини», і в партизанській газеті «За Радянську Україну».
Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро» (1944–1947). Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Був членомВКП (б) (від 1943 року).
У 1960-х роках — голова правління Українського громадського відділення Агентства преси «Новини».
Мешкав у Києві в будинку письменників Роліті по вулиці Б. Хмельницького, 68. Помер 17 лютого 1970 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Творчість
У 1930 р. Андрій Малишко надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус».
Упродовж 1935–1940 років видав збірки: «Батьківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зоревідні», «Жайворонки» (усі — 1940). У цей же період написав поеми «Трипілля» (надруковано лише уривки), «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила».
У 1941 — 1944 pp. поет служив військовим кореспондентом де виступав і як поет, і як публіцист; видав сім збірок поезій: «До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942, виходила двічі), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). Героїко-трагічний пафос циклу з п’яти віршів «Україно моя!», написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. «Україно моя!» — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни.
За поему «Прометей» Малишко отримав у 1947 р. Сталінську премію. У 1950 р. з’явилась збірка «За синім морем», написана після відвідин поетом Канади та США разом з групою діячів культури. Наступного року він отримав за неї Сталінську премію.
Новий і чи не найпродуктивніший етап у творчості поета починається із середини 50-х pp. У збірці «Що записано мною» (1956) містяться тексти відомих пісень: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»; у збірці «Серце моєї матері» (1959) — «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень віку» (1960) — «Вчителька» тощо. У їх озвученні поету допомагали такі музичні корифеї, як брати Георгій і Платон Майбороди, Лев Ревуцький, Пилип Козицький,Михайло Вериківський, Андрій Штогаренко, Сергій Козак, Олександр Білаш.
Протягом 1961–1970 років вийшли збірки «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970).
Объяснение: