«Слово про похід Ігорів» - видатна пам'ятка культури Київської Русі. Написана невідомим автором, вона пройшла крізь століття, подолавши всі перешкоди. Це твір - героїчна, сповнена палкої любові до Вітчизни, до свого народу поема-заклик, яка тягнеться з сивої давнини, гаряче відлунюючи в серцях сучасних українців. Центральним образом «Слова...» є, безумовно, Руська земля. По-перше, у творі згадується багато тодішніх географічних назв: Київ, Курськ, Чернігів, Новгород, Путивль, Сула, Дон, Донець, Дніпро-Славута т. д. По-друге, дійовою особою в поемі виступає сама природа: звірі, птахи, ріки розмовляють, дощі стрілами надсилаються із неба, «криваві зорі світ провіщають», затемнення сонця пророкує поразку Ігоревім війську. Під час походу русичів на половців Руська земля «велить прислухатись землі незнаємої», щоб почути наближення ворога. В ході битви «земля гуде», «ріки мутно течуть». Після поразки російського війська «чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кров'ю полита». Виразно малює автор картину туги і жалю Руської землі по загиблим воїнам: «Никне трава жалощами, а дерево тугою до землі прихилилось». На протязі всього твору образу Руської землі протиставляється образ землі Половецької. Це її звоював великий київський князь Святослав, а князь Ігор і собі хоче списа зломити при полі Половецькому... чи шоломом пити воду з Дону». І непривітна і неласкава чужинецька земля до Ігоря Святославовича, бо принесла йому тільки поразка, ганьба і полон. Перебуваючи в половецькому полоні, князь Ігор не забуває рідну землю, «мислю поле міряє од Дону великого до малого Дінця». Його дружина Ярославна звертається до вітру, сонця, Дніпру-Славуті, щоб вони до горю повернутися на рідну землю, бо «важко... Руській землі без князя...». І коли Ігорю Святославовичу вдається втекти з полону, то й «землі раді, городи веселі, співають вони про давніх князів, про молодих виспівують». Руська земля у творі - це те, що для наших предків було найдорожчим. Вони йшли в бій за землю Руську», за неї страждали і гинули. Та й сама Руська земля стогнала від князівських міжусобиць, «колишні часи і колишніх князів згадуючи!». Тому провідною в «Слові...» є ідея єдності всіх руських земель, адже, тільки об'єднавшись, удільні князі зможуть перемогти своїх ворогів, захистити Батьківщину. «Слово про похід Ігорів» - поема слави, вірності і патріотизму наших предків, це наша історія. І як добре, що цей прекрасний твір незважаючи на всі перешкоди: війни, стихійні лиха - таки дійшов до нас і каже до наших сердець, нагадуючи кожному, хто ми, чиїх батьків діти.
6 грудня 1871 р. – Народився в сім’ї ремісника. Батько — К. П. Вороний походив з кріпаків, мати — О. Д. Колачинська — з роду освітнього діяча 17-18 століття, ректора Київської академії П. Колачинського. Навчався у Харківському, пізніше — у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет) .
1893 р. – вірш «Не журись, дівчино»
З 1897 Актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.
1901 р. – Залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова.
В «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур» .
1903 р. – Альманах «З-над хмар і долин»
1910 р. – Оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі.
1911 р. – Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів.
1912 р. – вірш “Блакитна Панна“
1913 р. – Збірца «В сяйві мрій»
1917 р. – Один із засновників Української Центральної ради. Один із засновників і режисерів Українського національного театру, який відкрив свій сезон постановкою “Пригвождених” В. Винниченка.
1920 р. – Емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи.
1926 р. – Після повернення в Україну вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.
1934 р. – М. Вороного було заарештовано як польського шпигуна. Деякий час перебував у Воронежі, потім висланий на Одещину.
7 червня 1938 р. – Розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області з групою селян
10 листопада 1957 р. – Рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано.
6 грудня 1871 р. – Народився в сім’ї ремісника. Батько — К. П. Вороний походив з кріпаків, мати — О. Д. Колачинська — з роду освітнього діяча 17-18 століття, ректора Київської академії П. Колачинського. Навчався у Харківському, пізніше — у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет) .
1893 р. – вірш «Не журись, дівчино»
З 1897 Актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.
1901 р. – Залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова.
В «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур» .
1903 р. – Альманах «З-над хмар і долин»
1910 р. – Оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі.
1911 р. – Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів.
1912 р. – вірш “Блакитна Панна“
1913 р. – Збірца «В сяйві мрій»
1917 р. – Один із засновників Української Центральної ради. Один із засновників і режисерів Українського національного театру, який відкрив свій сезон постановкою “Пригвождених” В. Винниченка.
1920 р. – Емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи.
1926 р. – Після повернення в Україну вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.
1934 р. – М. Вороного було заарештовано як польського шпигуна. Деякий час перебував у Воронежі, потім висланий на Одещину.
7 червня 1938 р. – Розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області з групою селян
10 листопада 1957 р. – Рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано.