Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,
Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещодавно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити картини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, постає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплюючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.
Прочитавши роман Михайла Лермонтова «Герой нашого часу», я спочатку здивувався. Чому автор у заголовку назвав Григорія Печоріна героєм? Чесно кажучи, зовсім він не герой. Ніяких героїчних вчинків він не здійснював. Так, Печорін хоробрий, але з цього мало користі для інших, та й для нього самого. Убив на дуелі друга, викрав, а потім розлюбив дівчину Белу, затримав вбивцю. Печорін виявив багато сміливості, але героєм його не назвеш.
Потім я зрозумів, що головні слова в назві твору Лермонтова не «герой», а «нашого часу». Отака собі типова для епохи людина.
«Печоріни» жили не тільки за часів Лермонтова. Серед нас зараз теж є такі молоді герої. Печорину нібито нудно жити, хоча він дієвий та активний чоловік.Часто він чимось запалюється, наприклад, закохується в Белу або закохує в себе княжну Мері. Але скоро йому все набридає, і він шукає нових пригод, руйнуючи людські долі.
Від Печоріна іншим сама шкода. Страждають закохані в нього княжна Мері та Віра, гине Грушницкий. Зруйнована родина Бели: її батько убитий, брат зник, а її власний життєвий фінал трагічний.
Печорін не особливо цінує своє життя. Коли він в «Фаталісті» йде, щоб знешкодити козака-вбивцю, то насправді хоче «випробувати долю». Печорін хоче отримати від життя хоч якісь гострі відчуття.
Мені симпатичний Печорін. Він міцний духом, азартний, розумний та дотепний. Але він мимохідь грає чужими долями, почуттями. Герой все чогось шукає, але не знаходить надовго. Він не винен, звичайно. Але якщо чесно, мені б не хотілося зустріти на своєму шляху таку людину, як «герой нашого часу».
Объяснение:
это на тему Г«. Мій улюблений герой роману М.Лермонтова «герой нашого часу»
Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,
Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещодавно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити картини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, постає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплюючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.
Прочитавши роман Михайла Лермонтова «Герой нашого часу», я спочатку здивувався. Чому автор у заголовку назвав Григорія Печоріна героєм? Чесно кажучи, зовсім він не герой. Ніяких героїчних вчинків він не здійснював. Так, Печорін хоробрий, але з цього мало користі для інших, та й для нього самого. Убив на дуелі друга, викрав, а потім розлюбив дівчину Белу, затримав вбивцю. Печорін виявив багато сміливості, але героєм його не назвеш.
Потім я зрозумів, що головні слова в назві твору Лермонтова не «герой», а «нашого часу». Отака собі типова для епохи людина.
«Печоріни» жили не тільки за часів Лермонтова. Серед нас зараз теж є такі молоді герої. Печорину нібито нудно жити, хоча він дієвий та активний чоловік.Часто він чимось запалюється, наприклад, закохується в Белу або закохує в себе княжну Мері. Але скоро йому все набридає, і він шукає нових пригод, руйнуючи людські долі.
Від Печоріна іншим сама шкода. Страждають закохані в нього княжна Мері та Віра, гине Грушницкий. Зруйнована родина Бели: її батько убитий, брат зник, а її власний життєвий фінал трагічний.
Печорін не особливо цінує своє життя. Коли він в «Фаталісті» йде, щоб знешкодити козака-вбивцю, то насправді хоче «випробувати долю». Печорін хоче отримати від життя хоч якісь гострі відчуття.
Мені симпатичний Печорін. Він міцний духом, азартний, розумний та дотепний. Але він мимохідь грає чужими долями, почуттями. Герой все чогось шукає, але не знаходить надовго. Він не винен, звичайно. Але якщо чесно, мені б не хотілося зустріти на своєму шляху таку людину, як «герой нашого часу».
Объяснение:
это на тему Г«. Мій улюблений герой роману М.Лермонтова «герой нашого часу»