1931 рік Народився в селі Шилівка, Полтавська область в селянській родині
1937 рік Заарештували батька Григора (заслали на Сибір), мати виходить заміж за іншого.
1937 рік Малого Григора взяв до себе дядько Филимон Васильович Тютюнник. Він та його дружина були вчителями.
1938 рік Дядя і тітка віддають Григора до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів. Але згодом клас розформували і його перевели в російський клас.
1946 рік Після закінчення 5 класу пішов в Зіньківське ремісниче училище № 7, де одержав спеціальність слюсаря. Працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся до тітки в Шилівку. Не відпрацювавши належних трьох років, за що відсидів 4 місяці в колонії.
1950-1951 роки Знову живе у дяді і тітки, працюючи тепер уже в гаражі при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори.
1951 рік Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радистом у Владивостоці. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо.
1957 році Навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею і самоосвітою. Григору приходить папірець, який сповіщав, що його батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно.
1961 році Григор пише перші новелли «В сумерки» (російською мовою і за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский» ) і «Крестьянка»
1962 рік Після закінчення Харківського університету Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі.
1963 рік Переїзджає до Києва, редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання:
1966 рік Публікація першої книжки «Завязь», що принесла йому популярність
1968 рік Отримав премію за оповідання «Деревій»
1970-і роки Багато пише. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Отчие пороги».
1980 Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки. В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».
6 березня 1980 Григір Тютюнник покінчив життя самогубством (через чиновницький диктат в літературі). Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві
Іноді я розмірковую з приводу того, якої мети прагне людство в своєму розвитку? Невже побутові зручності, комфорт, красиві речи та швидкість пересування – це і є мета прогресу? Чи є щось нематеріальне, чого досягає людство на шляху своєї еволюції?
Мені здається, що таке існує. За останні десятиліття дуже багато людей стали більше цінувати своє життя. Життя звичайної людини. Про цінність людського життя стали говорити, на жаль, тільки після багатьох воєн з масовими жертвами. До людей прийшло розуміння того, що не можна нічим виправдати вбивство чи насильство над своїм ближнім. Ані корисними інтересами, ані красивою ідеєю. І виправити лихе теж не можна, адже в людини тільки одне життя.
У минулому люди не зважали на цінність людського життя. І в нашій країні також. «Незамінних людей не буває» - навіть таке гасло використовувалося. Тепер у нас в країні, люди більше почали цінувати сьогоднішній день. На жаль, у цілому світі не всі люди ще прийняли такі погляди. Дехто вважає геройством бійку та інше насильство, подекуди війна вважається поважною, навіть священною справою.
Знецінити людське життя можна не тільки розстрілом або відправленням у концтабір. Не цінує людську гідність той, хто застосовує до інших примусову працю. Або суворо нав’язує усім навколо певні політичні або релігійні погляди. Той, хто не дає іншим право вибору. Як їм розпоряджатися своїм єдиним шансом жити. Людина – це цілий Всесвіт. Це унікальна картина навколишнього світу, власна світова історія. Людство в мініатюрі. І тому до окремої людини слід підходити з великою повагою, як до невичерпної скарбниці.
1937 рік Заарештували батька Григора (заслали на Сибір), мати виходить заміж за іншого.
1937 рік Малого Григора взяв до себе дядько Филимон Васильович Тютюнник. Він та його дружина були вчителями.
1938 рік Дядя і тітка віддають Григора до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів. Але згодом клас розформували і його перевели в російський клас.
1946 рік Після закінчення 5 класу пішов в Зіньківське ремісниче училище № 7, де одержав спеціальність слюсаря. Працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся до тітки в Шилівку. Не відпрацювавши належних трьох років, за що відсидів 4 місяці в колонії.
1950-1951 роки Знову живе у дяді і тітки, працюючи тепер уже в гаражі при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори.
1951 рік Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радистом у Владивостоці. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо.
1957 році Навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею і самоосвітою. Григору приходить папірець, який сповіщав, що його батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно.
1961 році Григор пише перші новелли «В сумерки» (російською мовою і за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский» ) і «Крестьянка»
1962 рік Після закінчення Харківського університету Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі.
1963 рік Переїзджає до Києва, редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання:
1966 рік Публікація першої книжки «Завязь», що принесла йому популярність
1968 рік Отримав премію за оповідання «Деревій»
1970-і роки Багато пише. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Отчие пороги».
1980 Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки. В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».
6 березня 1980 Григір Тютюнник покінчив життя самогубством (через чиновницький диктат в літературі). Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві
Іноді я розмірковую з приводу того, якої мети прагне людство в своєму розвитку? Невже побутові зручності, комфорт, красиві речи та швидкість пересування – це і є мета прогресу? Чи є щось нематеріальне, чого досягає людство на шляху своєї еволюції?
Мені здається, що таке існує. За останні десятиліття дуже багато людей стали більше цінувати своє життя. Життя звичайної людини. Про цінність людського життя стали говорити, на жаль, тільки після багатьох воєн з масовими жертвами. До людей прийшло розуміння того, що не можна нічим виправдати вбивство чи насильство над своїм ближнім. Ані корисними інтересами, ані красивою ідеєю. І виправити лихе теж не можна, адже в людини тільки одне життя.
У минулому люди не зважали на цінність людського життя. І в нашій країні також. «Незамінних людей не буває» - навіть таке гасло використовувалося. Тепер у нас в країні, люди більше почали цінувати сьогоднішній день. На жаль, у цілому світі не всі люди ще прийняли такі погляди. Дехто вважає геройством бійку та інше насильство, подекуди війна вважається поважною, навіть священною справою.
Знецінити людське життя можна не тільки розстрілом або відправленням у концтабір. Не цінує людську гідність той, хто застосовує до інших примусову працю. Або суворо нав’язує усім навколо певні політичні або релігійні погляди. Той, хто не дає іншим право вибору. Як їм розпоряджатися своїм єдиним шансом жити. Людина – це цілий Всесвіт. Це унікальна картина навколишнього світу, власна світова історія. Людство в мініатюрі. І тому до окремої людини слід підходити з великою повагою, як до невичерпної скарбниці.