Симоненко доводить, що щастя не лише в матеріальних благах, достатку. Людина має розуміти красу природи, прагнути жити в гармонії з навколишнім світом і собою. Поет звертається до нас: «Гляди ж, не проспи». Є люди, які думають, що в них все попереду, не поспішають робити добро іншим.
Кожна людина — цілий світ. Людина замислюється — а чи так я живу? Що треба зробити, аби залишити по собі добру пам’ять? А сьогодні все для тебе, говорить поет, отож проживи життя гідно, достойно людини, передай нащадкам те, що дістав ти в спадок від пращурів.
В. Симоненко сміливо ламав стереотипи, оспівуючи не полководців, героїв, керівників, а простих людей, які творять щоденний подвиг. Мільярди людей… усі вони неповторні й несхожі. Вони, як зірки на небі, де кожна горить незвичайним світлом. Він сміливо заявив: «На світі безліч таких, як я. Та я, Їй-Богу один». З точки зору ліричного героя, людина — це унікальна особистість з не повторним внутрішнім світом. Спеціально для неї створений весь світ, і потрібно скористатися цим даром.
Ця поезія спонукає до роздумів про кожного з нас: які ми є, чи відповідаємо тим критеріям людяності, які утверджує своєю поезією В. Симоненко. Треба гідно прожити життя, лишити добрий слід на землі, бо призначення людини — творити добро, жити відповідно до законів людської моралі.
Багатостраждальна моя Україно... Мученицька доля випала тобі упродовж багатьох століть. Палили тебе, топтали вороги-чужинці. Боліло твоє знеможене тіло, а ще більше боліла душа від того, що серед твоїх кривдників були і твої власні діти, яких ти виносила в своєму лоні, вигодувала, підняла на ноги, а вони зневажали тебе, відмовились, відцурались твоєї мови, відцурались свого роду.І все ж, попри всі негаразди була ти і щасливою, бо не всі твої діти покірно сприймали образливе прізвисько "хохол", а гордо понесли у світ високе звання українця, ніколи не забували, хто вони і "яких батьків діти". Щаслива ти, моя Україно, що над усе в житті вони любили тебе, свою неньку, "свою Україну убогу", і за твої болі, за твої страждання йшли на Голгофу, карались, мучились, але не каялись. Пишайся ж, матусю, такими дітьми. До них належав і твій син Тарас. Важке життя судилося йому. Народжений матір'ю-кріпачкою, він прожив таке мученицьке життя, що його вистачило б на десятьох.З дитинства Шевченко-кріпак зазнав страждань, знущання панів. Не було в Тараса ні справжнього дитинства, ні справжньої юності. Він став вільною людиною, коли йому виповнилося 24 роки. Здійснилась його давня мрія. У 25 років, маючи можливість купатися в славі, Шевченко вибирає дорогу Ісуса Христа: цілком присвячує себе служінню Україні. Вже через два роки він видає збірку поезій "Кобзар". І в ній молодий поет питає: "Чия правда, чия кривда і чиї ми діти?"Незабаром Шевченко їде на Україну. Особистим горем були для нього страждання кріпаків. Тарас Шевченко був братом народів по духу, його серце билося в один такт із народним серцем. Потім уже в Києві поет вступив до Кирило-Мефодіївського братства, за що його 1847 року заарештовано і відправлено спочатку до Петербурга, а потім у далекі оренбурзькі степи. Але і в тюрмі, і на засланні він не перестає писати про тяжку долю України, ні на хвилину не полишає думати про свій народ. Відпустили його 1868 року, і він одразу ж ще на Україну, відвідує друзів.І де б він не був, звідусюди йшли до нього люди за порадою, за захистом, за надією. Він хоче залишитися в рідному краю, та влада забороняє, і цього разу Тарас Шевченко вже назавжди покидає Україну. Покидає з тяжким настроєм, з нездійсненними планами. І тепер на Шевченка чекає повна самотність.
Симоненко доводить, що щастя не лише в матеріальних благах, достатку. Людина має розуміти красу природи, прагнути жити в гармонії з навколишнім світом і собою. Поет звертається до нас: «Гляди ж, не проспи». Є люди, які думають, що в них все попереду, не поспішають робити добро іншим.
Кожна людина — цілий світ. Людина замислюється — а чи так я живу? Що треба зробити, аби залишити по собі добру пам’ять? А сьогодні все для тебе, говорить поет, отож проживи життя гідно, достойно людини, передай нащадкам те, що дістав ти в спадок від пращурів.
В. Симоненко сміливо ламав стереотипи, оспівуючи не полководців, героїв, керівників, а простих людей, які творять щоденний подвиг. Мільярди людей… усі вони неповторні й несхожі. Вони, як зірки на небі, де кожна горить незвичайним світлом. Він сміливо заявив: «На світі безліч таких, як я. Та я, Їй-Богу один». З точки зору ліричного героя, людина — це унікальна особистість з не повторним внутрішнім світом. Спеціально для неї створений весь світ, і потрібно скористатися цим даром.
Ця поезія спонукає до роздумів про кожного з нас: які ми є, чи відповідаємо тим критеріям людяності, які утверджує своєю поезією В. Симоненко. Треба гідно прожити життя, лишити добрий слід на землі, бо призначення людини — творити добро, жити відповідно до законів людської моралі.