Мартин Боруля не труситься за кожну копійку, не знущається з бідніших за себе, але він, як і мольєрівський герой Журден, у своєму прагненні офіційно стати дворянином, по суті, втрачає здоровий глузд.
Сповненими іронії, а іноді й сарказму, є сцени, у яких Боруля намагається завести в своєму домі «дворянські порядки». Комічний ефект тут досягається завдяки разючій невідповідності між давно усталеним життя селянина- хлібороба й омріяною панською шляхетністю.
Так, Мартин Боруля: • наказує і собі, і членам родини довго спати, хоча від спання йому нудно, та й боки болять; • планує розвести собак та їздити на полювання; • хоче віддати доньку Марисю за «благородного», який потім через кумедне непорозуміння тікає від неї; • намагається прилаштувати сина на «благородну» чиновницьку посаду, проте Степана звільняють; • прагне офіційно оформити своє «шляхетне» походження, але з’ясовується, що в документи закралася фатальна для нашого героя помилка (запис зроблено на прізвище Беруля, а не Боруля).
Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика».
Автор саркастично висвітлює це протиріччя в епізоді, де Мартин наказує дружині Палажці навчитися, як подавати чай і каву «благородному» гостю: «Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»
8М. Хвильовий публікує окремими книжками памфлети "Україна чи Малоросія?", "Камо грядеши?", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "До потреби культурної революції". У них Хвильовий ставить багато проблемних питань, крізь які червоною ниткою проходять три головні тези:
а)кінець малоросійському епігонству й провінційності, українське мистецтво прилучається до світового, і, в першу чергу, до західноєвропейського мистецтва;
б)кінець російської гегемонії в Україні; Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? — Самостійна. Тож і Україна самостійна;
в)українське мистецтво має власну велику місію, воно започатковує нове велике культурне коло, що йому Хвильовий дав умовну назву "азіатський ренесанс".
Памфлети Хвильового Висловили загальний настрій нації. Так розпочалася літературна дискусія 1925—1928 pp., яка пізніше переросла в політичну.
9У 1923 р. вийшла його прозова збірка "Сині етюди". Найавторитетніші критики того часу зустріли її захоплено, вважаючи, що вона — значне й цілком новаторське явище в українській літературі. Дорошкевич писав, що збірка "Сині етюди" придбала авторові славу першорядного письменника. Професор В. Петров вважав, що "Сині етюди" — це фактично початок нової української прози
10 Книгу новел Хвильового "Осінь" (Харків, "Червоний шлях", 1924 p.). Вона закріпила "школу Хвильового" і стиль, названий письменником "романтикою вітаїзму". Книга зміцнила авторитет письменника і разом із "Синіми етюдами" в російських перекладах розійшлась по Україні й за кордоном.
Сповненими іронії, а іноді й сарказму, є сцени, у яких Боруля намагається завести в своєму домі «дворянські порядки». Комічний ефект тут досягається завдяки разючій невідповідності між давно усталеним життя селянина- хлібороба й омріяною панською шляхетністю.
Так, Мартин Боруля:
• наказує і собі, і членам родини довго спати, хоча від спання йому нудно, та й боки болять;
• планує розвести собак та їздити на полювання;
• хоче віддати доньку Марисю за «благородного», який потім через кумедне непорозуміння тікає від неї;
• намагається прилаштувати сина на «благородну» чиновницьку посаду, проте Степана звільняють;
• прагне офіційно оформити своє «шляхетне» походження, але з’ясовується, що в документи закралася фатальна для нашого героя помилка (запис зроблено на прізвище Беруля, а не Боруля).
Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика».
Автор саркастично висвітлює це протиріччя в епізоді, де Мартин наказує дружині Палажці навчитися, як подавати чай і каву «благородному» гостю: «Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»
1 В
2 Б
3Г
4 Б
5 А
6 г
7 б
8М. Хвильовий публікує окремими книжками памфлети "Україна чи Малоросія?", "Камо грядеши?", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "До потреби культурної революції". У них Хвильовий ставить багато проблемних питань, крізь які червоною ниткою проходять три головні тези:
а)кінець малоросійському епігонству й провінційності, українське мистецтво прилучається до світового, і, в першу чергу, до західноєвропейського мистецтва;
б)кінець російської гегемонії в Україні; Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? — Самостійна. Тож і Україна самостійна;
в)українське мистецтво має власну велику місію, воно започатковує нове велике культурне коло, що йому Хвильовий дав умовну назву "азіатський ренесанс".
Памфлети Хвильового Висловили загальний настрій нації. Так розпочалася літературна дискусія 1925—1928 pp., яка пізніше переросла в політичну.
9У 1923 р. вийшла його прозова збірка "Сині етюди". Найавторитетніші критики того часу зустріли її захоплено, вважаючи, що вона — значне й цілком новаторське явище в українській літературі. Дорошкевич писав, що збірка "Сині етюди" придбала авторові славу першорядного письменника. Професор В. Петров вважав, що "Сині етюди" — це фактично початок нової української прози
10 Книгу новел Хвильового "Осінь" (Харків, "Червоний шлях", 1924 p.). Вона закріпила "школу Хвильового" і стиль, названий письменником "романтикою вітаїзму". Книга зміцнила авторитет письменника і разом із "Синіми етюдами" в російських перекладах розійшлась по Україні й за кордоном.