Для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка...
Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства XIX століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише так між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.
Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для цього треба було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників. І не тільки однодумців та друзів, а й супротивників, опонентів і антиподів. Увесь широкий спектр поглядів, інтересів і настроїв епохи, що у своїй сукупності й створювали ту історичну реальність, в якій він був собою.
Великий подвиг Тараса Шевченка полягав передусім у тому, що він, винищивши поняття про свій народ – повернувши цьому поняттю його споконвічну гідність, – водночас підніс до загальнолюдського рівня і відроджувану літературу цього народу.
І не менш великий подвиг його в тому, що відроджувану літературу свого народу він запліднив найпередовішими ідеями свого часу і навіть випереджальними. Не запозиченими (хоч начитаність його, відбита в щоденниках і в автобіографічних повістях, безсумнівна, а зацікавлення його досягненнями людської думки було постійно велике), а тими, до яких підводив і досвід власного народу, які народжувалися з болю і роздумів про нього, з потреб боротьби за його кращу долю, за його майбутнє. І, звичайно ж, з високого поняття про людину, про людство.
Шевченко – творець в українській літературі, в духовному житті України того могутнього і нещадного духу національної самокритики, того “національного сорому”, який завжди є потребою і передумовою великого національного руху, всякого національного відродження. Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. З чого черпають сили й надії. У глибини майбутнього посилав він свої непорушні заповіти синам свого народу, і серед цих заповітів перший і останній:
Кожна людина, напевно, зустрічалася з несправедливістю світу. Безперечно, зважаючи на жахи, що кояться в суспільстві, виникає бажання змінити щось навколо. У дечому таке прагнення диктує підліткам юнацький максималізм, але й дорослі з цим зіштовхуються. Постає питання: з чого почати? Планета ж така велика. На мою думку, змінюючи світ, потрібно почати з самого себе.
По-перше, так людина може подати гарний приклад іншим, заохотити друзів чи незнайомих людей до того, щоб зробити світ кращим. Я вважаю, що надихнути когось — завдання складне та важливе.
Наприклад, Мати Тереза — відома монахиня — починала змінювати світ з того, що самотужки допомагала дітям у Колкаті. Вона приносила їм їжу, одяг, навчала їх. Пізніше до неї приєдналося багато людей, утворилася ціла організація, яка допомагала бідним у багатьох країнах.
По-друге, може бути так, що проблема не в оточенні, а в ставленні самої людини до нього. У такому випадку, я вважаю, змінюючи себе, людина просто стане щасливішою сама по собі. Їй уже не буде потрібно змінювати все, що її оточує.
Таким чином, щоб змінити світ, варто почати з самого себе. Неважливо: надихнете ви інших своїм прикладом чи ні. У будь-якому випадку ви станете кращими, а це — велике досягнення.
Для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка...
Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства XIX століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише так між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.
Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для цього треба було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників. І не тільки однодумців та друзів, а й супротивників, опонентів і антиподів. Увесь широкий спектр поглядів, інтересів і настроїв епохи, що у своїй сукупності й створювали ту історичну реальність, в якій він був собою.
Великий подвиг Тараса Шевченка полягав передусім у тому, що він, винищивши поняття про свій народ – повернувши цьому поняттю його споконвічну гідність, – водночас підніс до загальнолюдського рівня і відроджувану літературу цього народу.
І не менш великий подвиг його в тому, що відроджувану літературу свого народу він запліднив найпередовішими ідеями свого часу і навіть випереджальними. Не запозиченими (хоч начитаність його, відбита в щоденниках і в автобіографічних повістях, безсумнівна, а зацікавлення його досягненнями людської думки було постійно велике), а тими, до яких підводив і досвід власного народу, які народжувалися з болю і роздумів про нього, з потреб боротьби за його кращу долю, за його майбутнє. І, звичайно ж, з високого поняття про людину, про людство.
Шевченко – творець в українській літературі, в духовному житті України того могутнього і нещадного духу національної самокритики, того “національного сорому”, який завжди є потребою і передумовою великого національного руху, всякого національного відродження. Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. З чого черпають сили й надії. У глибини майбутнього посилав він свої непорушні заповіти синам свого народу, і серед цих заповітів перший і останній:
По-перше, так людина може подати гарний приклад іншим, заохотити друзів чи незнайомих людей до того, щоб зробити світ кращим. Я вважаю, що надихнути когось — завдання складне та важливе.
Наприклад, Мати Тереза — відома монахиня — починала змінювати світ з того, що самотужки допомагала дітям у Колкаті. Вона приносила їм їжу, одяг, навчала їх. Пізніше до неї приєдналося багато людей, утворилася ціла організація, яка допомагала бідним у багатьох країнах.
По-друге, може бути так, що проблема не в оточенні, а в ставленні самої людини до нього. У такому випадку, я вважаю, змінюючи себе, людина просто стане щасливішою сама по собі. Їй уже не буде потрібно змінювати все, що її оточує.
Таким чином, щоб змінити світ, варто почати з самого себе. Неважливо: надихнете ви інших своїм прикладом чи ні. У будь-якому випадку ви станете кращими, а це — велике досягнення.