Врассказе «монтёр» (1927) в центре внимания – «маленький человек» , монтёр театра иван кузьмич мякишев. и уж этого монтёра оскорбил тот факт, что во время фотографирования, в центр «на стул со спинкой» посадили тенора, а его, монтёра, «пихнули куда-то сбоку» . затем, когда ему захотелось устроить пару билетов на очередной концерт для своих знакомых, ему было отказано, отчего он ещё больше оскорбился и возьми, да выключи свет во всём театре. «тут произошла, конечно, фирменная неразбериха. бегает. публика орёт. кассир визжит, пугается, как бы у него деньги в потёмках не взяли» . из ситуации вышли, посадив знакомых девиц монтёра на « места» и продолжив спектакль. автор же заканчивает своей типичной фразой: «теперь и разбирайтесь сами, кто важнее в этом сложном театральном механизме».

подробнее - на -

Максим Грек  Максим Грек – 75-літній старець, що жив у монастирі. Більше 30 років був ув’язненим за свої погляди, котрі не подобались сильним цього світу. На старість його звільнили і тепер до нього часто навідувались за порадою. Так і сьогодні до нього прийшов цар Іван Васильович. Диякон Іван Федоров з цієї розмови тільки почув «Книги — це ріки, що напувають всесвіт». Коли ж цар пішов, Максим Грек почав розповідати диякону про свою молодість, як він навчався в Італії і як познайомився з Альдус Мануціус, що був видатним друкарем книжок. В цей час ще мало друкувалося книжок і більшість їх ще переписувалось і обрамлялось власноруч, тому вони були такі коштовні. Диякон Іван любить книжки і вважає, що його хист, його талант саме в цій великій, святій книжковій справі. 

Остап Мандрика 

—  «…Його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».

—  «Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…»

—  «Не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди…»

—  «Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув…»

—  «Дивне почуття охопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. В один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».

—  «Та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово».

—  «Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал».

—  «І враз Остапові зробилось весело і легко, Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…»

—  «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»

—  «Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію».

—  Остап про Соломію: «Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не кіс своїх задля нього, вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш».

—  «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…»