У кожного народу є свій герой-митець. Той, хто зміг прославити батьківщину серед інших народів, стати її символом та духовним наставником. Така постать є і в українців, це - великий Кобзар, Тарас Григорович Шевченко. Він став основоположником нової української літератури. Його художня спадщина увійшла в скарбницю світової літератури.
За життя поет зазнав багатьох поневірянь, виріс у кріпацтві, жив у засланні. Проте не зламався, не втратив віри в свій народ, не став байдужим до своєї землі. Тематика творів Шевченка широка – свобода та воля, любов та вірність, дружба та кохання. У поета є й ліричні твори, й історичні. Шевченко як ніхто інший, зміг описати красу української землі. Важко виділити мій улюблений твір поета.
Збірка поета «Кобзар» стала взірцем української поезії, прикладом для наступних поколінь. Кожен вірш став справжнім шедевром. Твори Шевченка відрізняються особливим ліризмом та хвилюючими сюжетами. Особливо мене вразила поема Шевченка «Сон». У ній автор описує сновидіння, в якому він літає над російською імперією. Він бачить страшне життя кріпаків та в’язнів, солдатів та вдів. Навкруги горе, бідність та несправедливість. Лише царі, панство та багатії не знають лиха. За правдиве зображення тогочасної дійсності Шевченко був засуджений до заслання.
Творчість Шевченка багатогранна та всеосяжна, але водночас близька та зрозуміла. В кожен свій твір Кобзар вложив любов до України та українців .
Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».
У кожного народу є свій герой-митець. Той, хто зміг прославити батьківщину серед інших народів, стати її символом та духовним наставником. Така постать є і в українців, це - великий Кобзар, Тарас Григорович Шевченко. Він став основоположником нової української літератури. Його художня спадщина увійшла в скарбницю світової літератури.
За життя поет зазнав багатьох поневірянь, виріс у кріпацтві, жив у засланні. Проте не зламався, не втратив віри в свій народ, не став байдужим до своєї землі. Тематика творів Шевченка широка – свобода та воля, любов та вірність, дружба та кохання. У поета є й ліричні твори, й історичні. Шевченко як ніхто інший, зміг описати красу української землі. Важко виділити мій улюблений твір поета.
Збірка поета «Кобзар» стала взірцем української поезії, прикладом для наступних поколінь. Кожен вірш став справжнім шедевром. Твори Шевченка відрізняються особливим ліризмом та хвилюючими сюжетами. Особливо мене вразила поема Шевченка «Сон». У ній автор описує сновидіння, в якому він літає над російською імперією. Він бачить страшне життя кріпаків та в’язнів, солдатів та вдів. Навкруги горе, бідність та несправедливість. Лише царі, панство та багатії не знають лиха. За правдиве зображення тогочасної дійсності Шевченко був засуджений до заслання.
Творчість Шевченка багатогранна та всеосяжна, але водночас близька та зрозуміла. В кожен свій твір Кобзар вложив любов до України та українців .
Объяснение:
Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».