— Га? — обізвався дядько.— Ну як?.. Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і воно бралося то темними, то світлими спалахами. Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це. — У-ух,— видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги. Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не прогавити тієї миті, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги. — Це з заповідника,— нарешті обізвався молодший підберезник. — Заповідник далеко звідси,— відповів дядько.— Сюди з заповідника лосі не бігають. — Це з заповідника,— знову повторив менший. Дядько почав гніватись: — А вам яке діло? — Ми його з води вирятували,— сказав старший брат і ненависним поглядом уп'явся в підпалкувате обличчя. — О-о, він однаково був би втопився!.. І вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого. — Ми його врятували,— знову повторив старший брат, і лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров. — Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м'яса, не скривджу. Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней. — І роги вам віддам,— крикнув услід дядько. Вони й не обернулися, тільки наддали ходи. — Роги віддам! — ще гукнув дядько. Коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то дядька наче щось тіпнуло. Спочатку повільно ступив один крок, другий,— а потім і побіг навздогінці. — Роги віддам! — кричав, захлинаючись, ніби вони не чули. Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. Але лось виявився дужий і життєлюбний, а діти — вперті й невідступні... Тепер треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався. Але куди ти його подінеш? Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці — далеко, не зрушиш. Але якби міг затягти й утопити — ні хвилі не вагався б. Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля. Проте лось і не ворухнувся. Припав до землі, всім великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стриміли над снігом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому. Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.
Чарівний світ дитинства... Незабутня пора життя людини. Світ, у якому існують казка й бувальщина, світ, у якому завдяки батькам ми завжди почуваємо себе захищеними, сміливо будуємо найвідчайдушніші плани й у мріях переносимося у найдальші краї. І навіть ставши дорослими, ми, якщо нам погано, повертаємося думкою у дитинство. Там завжди нас чекають радість, світлі надії, віра в те, що все на світі можливе. Існує там і чарівна крамниця, створена уявою великого письменника Герберта Веллса.
Світ дитинства — світ казки. Я сміливо відкриваю двері у казку і потрапляю в цю чудову чарівну крамницю. І що за дива починаються довкола мене! Ввічливо киває мені головою, як давній знайомий, поважний іграшковий тигр, невідомо звідки з'являються найрізноманітніші кришталеві кульки і чарівний капелюх. А на підлозі — дивовижні чарівні дзеркала, що можуть звужувати й видовжувати предмет, збільшувати й зменшувати його. Пройшовши далі в крамницю, я бачу, як переді мною з'являється раптом незвичайний, схожий на фокусника, продавець, який повідомляє, що всі товари, які тут є, добуваються чарівним шляхом. І говорить, що потрапити в цю незвичайну чарівну крамницю можуть лише гарні й слухняні діти. Далі продавець починає витрушувати з капелюха яйця, мармурову кульку, годинник. Дива та й годі! Цікавим там був і коник-гойдалка, і чарівний іграшковий меч. А якими чудовими були чарівні олов'яні солдатики, які крокували, наче справжні! А ще там були справжнісінькі живі кролик із голубом.
Найголовніше те, що майже всі дива в цій крамниці були видимі лише дитині, дорослі їх не помічали. Діти мають велику творчу уяву. Світ казки, фантастики, світ незвичайного й чарівного завжди супроводжує їх. Вони невиправні мрійники й романтики й на крилах мрій можуть перенестися у будь-які краї. Та, на жаль, усі діти швидко виростають, стають дорослими і від них назавжди йде цей дивовижний світ — мрій, чудес, цікавих подорожей і зустрічей.
І нехай далеко не кожна наша дитяча мрія здійснюється, але назавжди залишається з нами світ дитинства — невичерпна колиска добра і радості на все життя.
— Га? — обізвався дядько.— Ну як?.. Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і воно бралося то темними, то світлими спалахами. Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це. — У-ух,— видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги. Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не прогавити тієї миті, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги. — Це з заповідника,— нарешті обізвався молодший підберезник. — Заповідник далеко звідси,— відповів дядько.— Сюди з заповідника лосі не бігають. — Це з заповідника,— знову повторив менший. Дядько почав гніватись: — А вам яке діло? — Ми його з води вирятували,— сказав старший брат і ненависним поглядом уп'явся в підпалкувате обличчя. — О-о, він однаково був би втопився!.. І вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого. — Ми його врятували,— знову повторив старший брат, і лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров. — Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м'яса, не скривджу. Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней. — І роги вам віддам,— крикнув услід дядько. Вони й не обернулися, тільки наддали ходи. — Роги віддам! — ще гукнув дядько. Коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то дядька наче щось тіпнуло. Спочатку повільно ступив один крок, другий,— а потім і побіг навздогінці. — Роги віддам! — кричав, захлинаючись, ніби вони не чули. Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. Але лось виявився дужий і життєлюбний, а діти — вперті й невідступні... Тепер треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався. Але куди ти його подінеш? Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці — далеко, не зрушиш. Але якби міг затягти й утопити — ні хвилі не вагався б. Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля. Проте лось і не ворухнувся. Припав до землі, всім великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стриміли над снігом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому. Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.
Объяснение:
Душа летить в дитинство, як у вирій,
бо їй на світі тепло тільки там.
Л. Костенко
Чарівний світ дитинства... Незабутня пора життя людини. Світ, у якому існують казка й бувальщина, світ, у якому завдяки батькам ми завжди почуваємо себе захищеними, сміливо будуємо найвідчайдушніші плани й у мріях переносимося у найдальші краї. І навіть ставши дорослими, ми, якщо нам погано, повертаємося думкою у дитинство. Там завжди нас чекають радість, світлі надії, віра в те, що все на світі можливе. Існує там і чарівна крамниця, створена уявою великого письменника Герберта Веллса.
Світ дитинства — світ казки. Я сміливо відкриваю двері у казку і потрапляю в цю чудову чарівну крамницю. І що за дива починаються довкола мене! Ввічливо киває мені головою, як давній знайомий, поважний іграшковий тигр, невідомо звідки з'являються найрізноманітніші кришталеві кульки і чарівний капелюх. А на підлозі — дивовижні чарівні дзеркала, що можуть звужувати й видовжувати предмет, збільшувати й зменшувати його. Пройшовши далі в крамницю, я бачу, як переді мною з'являється раптом незвичайний, схожий на фокусника, продавець, який повідомляє, що всі товари, які тут є, добуваються чарівним шляхом. І говорить, що потрапити в цю незвичайну чарівну крамницю можуть лише гарні й слухняні діти. Далі продавець починає витрушувати з капелюха яйця, мармурову кульку, годинник. Дива та й годі! Цікавим там був і коник-гойдалка, і чарівний іграшковий меч. А якими чудовими були чарівні олов'яні солдатики, які крокували, наче справжні! А ще там були справжнісінькі живі кролик із голубом.
Найголовніше те, що майже всі дива в цій крамниці були видимі лише дитині, дорослі їх не помічали. Діти мають велику творчу уяву. Світ казки, фантастики, світ незвичайного й чарівного завжди супроводжує їх. Вони невиправні мрійники й романтики й на крилах мрій можуть перенестися у будь-які краї. Та, на жаль, усі діти швидко виростають, стають дорослими і від них назавжди йде цей дивовижний світ — мрій, чудес, цікавих подорожей і зустрічей.
І нехай далеко не кожна наша дитяча мрія здійснюється, але назавжди залишається з нами світ дитинства — невичерпна колиска добра і радості на все життя.
Объяснение: