П’єса Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» розповідає цікаву історію про низькі людські почуттях і якостях. Як зрозуміло з самої назви твору, найголовнішою мотивацією для головного героя твору є тільки гроші. Герасим Калитка був дуже жадібним, не мав нічого більш важливого в своєму житті, ніж збагачення. В цілому цей образ був досить характерним для того часу. Тоді справді гроші і земля були надзвичайно важливими для людини і її успішного життя.
У відповідності до змісту твору, Герасим Калитка дуже любив дві речі – гроші та землю. У творі наведено величезна кількість прикладів того, як він все це любить і наскільки він жадібний у зв’язку з усім цим. Він докоряв своїх слуг за зайвий з’їдений ними шматок хліба, хотів одружити свого сина на багатій дівчині, яку син не любив. Він був жадібний навіть по відношенню до власної дружини, яка просила дати їй коней, що добратися до міста. Більше того, Герасим Калитка був готовий на будь-які хитрощі і навіть на незаконні дії, щоб хоча б трохи збагатитися. Одного разу до нього в гості прийшов єврей і запропонував за кілька тисяч справжніх грошей купити сто тисяч грошей фальшивих, які неможливо розпізнати. Герасим був настільки жадібний, його свідомість було настільки помутнілою, що він погодився на цей очевидний обман. Крім того, йому були сильно потрібні гроші, щоб дати їх у борг під заставу чужої землі Смоквина, а потім витребувати цю землю собі. На жаль для Герасима, сто тисяч, видані йому євреєм, виявилися простими папірцями, а тому він не зміг купити землю Смоквина, та й видані єврею гроші були втрачені.
Немає жодних сумнівів у тому, що навіть якщо б афера Герасима Калитки виявилася успішною, щасливою ця жадібна людина ніколи не стала би. Вся проблема в тому, що людська жадібність просто не має меж. Якщо людина жадібна, вона ніколи не заспокоїться. Помилково вважати, що багаті люди не можуть бути жадібними, тому що у них багато грошей. Навпаки, якщо людина багата, значить, гроші для неї дуже важливі. А це в свою чергу говорить про те, що вона їх надзвичайно цінує і ні за що не віддасть і не поступиться будь-кому іншому ні за яких обставин.
Можна з упевненістю говорити про те, що Герасим Калитка не заспокоївся б, якби отримав землю Смоквина. Більше того, ця удача зробила б його ще більш жадібним до грошей і до землі. Він би відчув, що у нього все виходить, що всі його афери проходять, а тому продовжив би шукати можливості наживатися на оточуючих. Я думаю, що невдача Герасима повинна була послужити йому уроком і показати йому, що гроші і земля можуть зіпсувати людину.
Те, що побут гуцулів сильно відрізняється від, скажімо, побуту слобожанців, безперечно пов'язано із гірською природою. їх життя залежало не стільки від врожаю, скільки від худоби. Високо в горах розташовані полонини, на які усі околишні села зганяли свою худобу чабанам. Найбільшими ворогами для людей були ведмідь та вовки, які могли напасти на овець і роздерти їх. Для гуцула смерть маржинки, як на їхньому діалекті називалась худоба, була страшнішою від смерті близької людини.
Життя гуцулів проходило у горах поруч із худобою, і всі їх легенди були пов'язані з нею. Наприклад, Івась ще з дитинства знав, що у лісах повно лісовиків, які пасуть свою маржинку. Самому йому довелося побачити щезника, що сидів на камені і дув у флояру свою улюблену пісеньку "Нема моїх кіз..." Блукаючи по горах, він зустрів нявку. Вона обернулася Марічкою і заманювала його до провалля. У переказах говорилося про те, що нявки тільки спереду схожі на людей, а ззаду видно тільки їх нутрощі, тому Іван намагався "йти так, щоб не лишитись позаду і не побачить, що у Марічки замість одежі, замість спини...". Іван добре знав, що перед ним не Марічка, а нявка, але йому було добре з нею, він знову ставав щасливим, як багато років назад. Його любов до Марічки була така велика, що він рятує її від чугайстра, який роздирав нявок на шматки. Умліваючи від утоми, Івась танцював з ним, щоб відвернути його увагу від нявки. Йдучи на її крик, він зірвався у провалля. Цю оповідь можна сприймати, як фантастичну, але, мені здається, що це — просто видіння, викликане великим стражданням і болем. Гуцули не вірили у нечисту силу, знали, що вона насправді існує. Це було так же природно, як існування ведмідя-"вуйка".
Вірили гуцули і у те, що нечиста сила є й у селах. Такими, наприклад, вважалися сусіди Палагни та Івана. Хима перекидалася ввечері на білого пса та металася по сусідських загородах, шкодячи худобі. Це через неї, була впевнена Палагна, худла руда корова давала менше подою. Сусід Юра прирівнювався ними до Бога, бо тримав у своїх руках усі сили земні й небесні. Палагна сама бачила, як одного разу він зупинив хмару, повернув її в інший бік від полів.
Цікаво зображений у творі обряд похорону, у якому відбилися елементи християнські і язичницькі. Сумні позіхання і голосіння Палагни, що сприймалися не стільки як вираження реального горя, а як справжній твір мистецтва, змінюються на танці, пісні, сміх, залицяння.
П’єса Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» розповідає цікаву історію про низькі людські почуттях і якостях. Як зрозуміло з самої назви твору, найголовнішою мотивацією для головного героя твору є тільки гроші. Герасим Калитка був дуже жадібним, не мав нічого більш важливого в своєму житті, ніж збагачення. В цілому цей образ був досить характерним для того часу. Тоді справді гроші і земля були надзвичайно важливими для людини і її успішного життя.
У відповідності до змісту твору, Герасим Калитка дуже любив дві речі – гроші та землю. У творі наведено величезна кількість прикладів того, як він все це любить і наскільки він жадібний у зв’язку з усім цим. Він докоряв своїх слуг за зайвий з’їдений ними шматок хліба, хотів одружити свого сина на багатій дівчині, яку син не любив. Він був жадібний навіть по відношенню до власної дружини, яка просила дати їй коней, що добратися до міста. Більше того, Герасим Калитка був готовий на будь-які хитрощі і навіть на незаконні дії, щоб хоча б трохи збагатитися. Одного разу до нього в гості прийшов єврей і запропонував за кілька тисяч справжніх грошей купити сто тисяч грошей фальшивих, які неможливо розпізнати. Герасим був настільки жадібний, його свідомість було настільки помутнілою, що він погодився на цей очевидний обман. Крім того, йому були сильно потрібні гроші, щоб дати їх у борг під заставу чужої землі Смоквина, а потім витребувати цю землю собі. На жаль для Герасима, сто тисяч, видані йому євреєм, виявилися простими папірцями, а тому він не зміг купити землю Смоквина, та й видані єврею гроші були втрачені.
Немає жодних сумнівів у тому, що навіть якщо б афера Герасима Калитки виявилася успішною, щасливою ця жадібна людина ніколи не стала би. Вся проблема в тому, що людська жадібність просто не має меж. Якщо людина жадібна, вона ніколи не заспокоїться. Помилково вважати, що багаті люди не можуть бути жадібними, тому що у них багато грошей. Навпаки, якщо людина багата, значить, гроші для неї дуже важливі. А це в свою чергу говорить про те, що вона їх надзвичайно цінує і ні за що не віддасть і не поступиться будь-кому іншому ні за яких обставин.
Можна з упевненістю говорити про те, що Герасим Калитка не заспокоївся б, якби отримав землю Смоквина. Більше того, ця удача зробила б його ще більш жадібним до грошей і до землі. Він би відчув, що у нього все виходить, що всі його афери проходять, а тому продовжив би шукати можливості наживатися на оточуючих. Я думаю, що невдача Герасима повинна була послужити йому уроком і показати йому, що гроші і земля можуть зіпсувати людину.
Те, що побут гуцулів сильно відрізняється від, скажімо, побуту слобожанців, безперечно пов'язано із гірською природою. їх життя залежало не стільки від врожаю, скільки від худоби. Високо в горах розташовані полонини, на які усі околишні села зганяли свою худобу чабанам. Найбільшими ворогами для людей були ведмідь та вовки, які могли напасти на овець і роздерти їх. Для гуцула смерть маржинки, як на їхньому діалекті називалась худоба, була страшнішою від смерті близької людини.
Життя гуцулів проходило у горах поруч із худобою, і всі їх легенди були пов'язані з нею. Наприклад, Івась ще з дитинства знав, що у лісах повно лісовиків, які пасуть свою маржинку. Самому йому довелося побачити щезника, що сидів на камені і дув у флояру свою улюблену пісеньку "Нема моїх кіз..." Блукаючи по горах, він зустрів нявку. Вона обернулася Марічкою і заманювала його до провалля. У переказах говорилося про те, що нявки тільки спереду схожі на людей, а ззаду видно тільки їх нутрощі, тому Іван намагався "йти так, щоб не лишитись позаду і не побачить, що у Марічки замість одежі, замість спини...". Іван добре знав, що перед ним не Марічка, а нявка, але йому було добре з нею, він знову ставав щасливим, як багато років назад. Його любов до Марічки була така велика, що він рятує її від чугайстра, який роздирав нявок на шматки. Умліваючи від утоми, Івась танцював з ним, щоб відвернути його увагу від нявки. Йдучи на її крик, він зірвався у провалля. Цю оповідь можна сприймати, як фантастичну, але, мені здається, що це — просто видіння, викликане великим стражданням і болем. Гуцули не вірили у нечисту силу, знали, що вона насправді існує. Це було так же природно, як існування ведмідя-"вуйка".
Вірили гуцули і у те, що нечиста сила є й у селах. Такими, наприклад, вважалися сусіди Палагни та Івана. Хима перекидалася ввечері на білого пса та металася по сусідських загородах, шкодячи худобі. Це через неї, була впевнена Палагна, худла руда корова давала менше подою. Сусід Юра прирівнювався ними до Бога, бо тримав у своїх руках усі сили земні й небесні. Палагна сама бачила, як одного разу він зупинив хмару, повернув її в інший бік від полів.
Цікаво зображений у творі обряд похорону, у якому відбилися елементи християнські і язичницькі. Сумні позіхання і голосіння Палагни, що сприймалися не стільки як вираження реального горя, а як справжній твір мистецтва, змінюються на танці, пісні, сміх, залицяння.
Объяснение: