«Слово о полку Ігоревім» — найкраща пам'ятка літератури Київської Русі. Перед читачем, ніби живі, постають герої «Слова...» — мужні захисни¬ки Руської землі, великі патріоти. З якою любов'ю невідомий нам автор змалював їхні образи! З усього видно, що він щиро любив рідну землю. Ігор Святославич для автора є втіленням князівських доблестей. Він мужній, сповнений «ратного духа». Пристрасне бажання «іспити шоломом Дону», почуття воїнської честі відтісняють страшне віщування — затемнен¬ня сонця. Справжній лицар, він вважає, що краще вмерти від меча, ніж потрапити в полон. Описуючи першу перемогу Ігоря над половцями, автор підкреслено гіперболічно показує її результати: руські воїни захопили стільки здобичі, що дорогими тканинами і одягом мостили болота. А Ігор з цієї здобичі взяв для себе тільки бойові знаки ворога. Високе благородство Ігор виявляє під час вирішальної битви, коли він у розпалі бою повертає полки на до брату Всеволоду. Автор висловлює до Ігоря любов і симпатію, називає його соколом, сонцем. Коли Ігор зазнав поразки, печалиться вся природа, вся Русь. Розповідаючи про втечу і повернення Ігоря з полону, автор особливо виразно виявляє своє співчуття до нього, а коли Ігор повертається на Русь, то знову «сонце світиться на небесах». Співчуваючи Ігорю, пишаючись його мужністю, сумуючи через невдачі, автор водночас засуджує недалекоглядну політику цього князя, міжусобиці, що підривали міць батьківщини, її благополуччя: «Сказав-бо брат брату: «Се моє, і те — моє теж». Саме така психологія феодала-власника лежить в основі поведінки і характеру Ігоря. Гірка поразка Ігоря — це розплата за його егоїзм і самовпевненість. Звертання Святослава Київського до братів Ігоря і Всеволода свідчить, напевне, і про ставлення до них самого автора «Слова...»: «О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли, без честі-бо кров поганую ви пролляли». У цьому звертанні хоч і звинувачуються Ігор і Всеволод у марнославстві та нерозважності, проте віддається їм належне, говориться, що серця їхні викувані з міцного булату і загартовані у відвазі.
Ці слова відомого українського поета В.Симоненка якнайточніше підкреслюють життєве кредо рятівників. Адже саме вони йдутфь на самопожертву, щоб відвойовувати у біди життя та здоров’я людей, рятувати природні та матеріальні багатства.
«Запобігти! Врятувати! Зберегти!»
Це не гасло пожежно-рятувальної служби. За цими словами стоять мужні та відважні професіонали, готові завжди прийти на до тим, хто її потребує, рятівники, для яких це не професія, а життєве покликання. Напевно, не існує більш небезпечної, відповідальної та важливішої професії, ніж професія рятувальника. Цю професію обіймають не люди, люди з великою силою волі, люди, які здатні пожертвувати своїм життям, заради життя ближніх, люди, які незважаючи ні на що готові кинутися на до Рятувальники - це люди з великої букви.
Живе лиш той, хто не живе для себе, Хто для других виборює життя...
«Запобігти! Врятувати! Зберегти!»
Це не гасло пожежно-рятувальної служби. За цими словами стоять мужні та відважні професіонали, готові завжди прийти на до тим, хто її потребує, рятівники, для яких це не професія, а життєве покликання. Напевно, не існує більш небезпечної, відповідальної та важливішої професії, ніж професія рятувальника. Цю професію обіймають не люди, люди з великою силою волі, люди, які здатні пожертвувати своїм життям, заради життя ближніх, люди, які незважаючи ні на що готові кинутися на до Рятувальники - це люди з великої букви.
Живе лиш той, хто не живе для себе, Хто для других виборює життя...