Єлисаветградський театр у якому 27 жовтня 1882 р. відбулась перша вистава «товариства українських артистів під орудою м. л. кропивницького»[1]. нині кіровоградський український музично-драматичний театр троїцький народний будинок у якому з 1907 року діяв перший український стаціонарний театр. нині — київський театр оперети театр корифеїв — перший професійний український театр. його було відкрито 1882 року в єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. засновником театру був марко лукич кропивницький, що володів усіма театральними професіями. після нього найдіяльнішим був микола карпович садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони. із театром корифеїв також пов'язані імена марії заньковецької, панаса саксаганського. стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.
Климко рано став дорослим не лише від болю й страху, а й від почуття відповідальності – і за себе, і за інших, завдяки товариській солідарності, яка за окупації виявляється зовсім не так, як у мирних дитячих заняттях.
Він міг, наприклад, „пересидіти” окупацію у своєму закутку (з до друзів пристосованому до життя службовому при шахтному приміщенні), куди німці й не зазирали, і від голоду йому б земляки вмерти не дали б. Але могла загинути новонароджена донечка Наталі Миколаївни, бо в матері пропало молоко, - і Климко не став дожидати, що хтось – ну, хоча б дід Зульфата – рятував її.
Саме рішення Климка заради цього пуститися в таку небезпечну дорогу – вже є подвигом. Але він про таке й не думає. Кожен крок його по життю, включаючи й останній, - простий і природний, як дихання... В цьому полягае його доброта, чуйность, турбота про рідних. Климко змушений нести на собі тягар усенародного горя, не огрублюючись і не черствіючи душею, сприймає вразливо і болісно переживає будь – який прояв наруги над людиною, виявляє особливу чулість до тих, кому стає неймовірно важко, з усіх сил прагнє до . За цей жест співчуття людині в біді ворог виніс йому нещадний вирок.
Климко рано став дорослим не лише від болю й страху, а й від почуття відповідальності – і за себе, і за інших, завдяки товариській солідарності, яка за окупації виявляється зовсім не так, як у мирних дитячих заняттях.
Він міг, наприклад, „пересидіти” окупацію у своєму закутку (з до друзів пристосованому до життя службовому при шахтному приміщенні), куди німці й не зазирали, і від голоду йому б земляки вмерти не дали б. Але могла загинути новонароджена донечка Наталі Миколаївни, бо в матері пропало молоко, - і Климко не став дожидати, що хтось – ну, хоча б дід Зульфата – рятував її.
Саме рішення Климка заради цього пуститися в таку небезпечну дорогу – вже є подвигом. Але він про таке й не думає. Кожен крок його по життю, включаючи й останній, - простий і природний, як дихання... В цьому полягае його доброта, чуйность, турбота про рідних. Климко змушений нести на собі тягар усенародного горя, не огрублюючись і не черствіючи душею, сприймає вразливо і болісно переживає будь – який прояв наруги над людиною, виявляє особливу чулість до тих, кому стає неймовірно важко, з усіх сил прагнє до . За цей жест співчуття людині в біді ворог виніс йому нещадний вирок.
Объяснение: