Моє враження від повісті Гр. Тютюнника “Вогник далеко в степу”
Швидко, на одному диханні, прочитала я повість Гр. Тютюнника “Вогник далеко в степу” – останній твір письменника. Напрочуд чиста, світла, талановита повість, у якій письменник майстерно змалював важке повоєнне дитинство підлітків, їх навчання і працю в ремісничому училищі, отих “дітей війни”, їх силу духу, якій можуть позаздрити й дорослі.
“Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших її проявах”, – писав Гр. Тютюнник. Непересічні людські цінності. І як добре, що письменникові вдалося так майстерно і ненав’язливо показати їх у своєму творі.
Зі сторінок повісті постають перед нами яскраві, колоритні характери хлопчиків: головного героя Павла, від імені якого ведеться розповідь, та трьох Василів, які щодня проходять пішки по 18 кілометрів. Привабливим є також образ доброї тітки Ялосовети, прекрасного майстра своєї справи, викладача трудового навчання Федора Демидовича та директора училища, які не тільки навчають підлітків, а й старанно виховують їх, уміло прищеплюють дітям любов до праці.
Але, на жаль, підлітків оточують не лише добрі, сердечні, совісливі люди, а й погані. Таким є негативний персонаж повісті – шофер Фріц, який не тільки не допоміг Павлові у скрутну хвилину, а й покалічив його. І як добре, що таких жорстоких, безсердечних людей небагато. Людяність, доброта переважають.
Показова й назва твору “Вогник далеко в степу”. Хлопчики, які щодня пішки добиралися до училища, змушені були виходити з дому тоді, коли надворі було ще темно. От і придумали розкладати вогонь ще звечора, як повертались з училища, щоб не так моторошно було йти вранці чорним шляхом, грілися біля нього в степу. Вогонь – супутник людини, без нього неможливе життя. А вогник, який жевріє в душі, зігріє інших людей. Цей вогник – доброта, щирість, людяність, чуйність, милосердя. Людина без вогнику в душі перетвориться на звичайну колоду, якій не потрібні ніякі високі помисли, мрії.
Такий вогник жевріє у душі Павла, у його друзів – Василів, тітки Ялосовети, Федора Демидовича, директора училища. Теплотою своєї душі вони завжди зігріють інших, до підтримають у тяжку хвилину. Хай же ней вогник буде в душі кожного з нас, жевріє, не згасає, світить іншим! І щира подяка письменнику за цей чудовий твір.
Михайлик – головний персонаж автобіографічної повісті «Гуси-лебеді летять». Таким чином автор згадує своє дитинство, коли йому було приблизно десять років.
Михайлик – нащадок колишніх кріпаків, адже «народились мої дід та баба ще кріпаками, побралися уже вільними». Родина була бідна, проте дружня, трудолюбива та людяна, коли «недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини». Хлопчик з дитинства зазнав нужди, але це не зчерствило його дитячу душу. Працьовита родина хлопчика завжди жила по-совісті, дід Дем'ян заслужив неабияку повагу від односельців. Спілкування з дядьком Себастьяном, Любою теж залишило добрий слід в душі хлопця. Попри усі материні причитання чи «духопелики», Михайлик відчував любов та піклування до себе з боку рідних. Дід залюбки зробив йому власними руками іграшку, недоспаними ночами мати просила кращу долю для сина, батько в холодну пору носив хлопчика на руках до школи, навіть корову-годувальницю бідній селянській родині довелося продати, аби хлопець міг продовжити своє навчання.
В автобіографічній повісті автор уникає свого портрету, але з окремих фрагментів (ноги несуть, кучерява голова, мама називає клаповухим, схожість з вітряком, воєнний тривожний час для родини з нестатками) можна зробити висновок, що Михайлик – це спритний та завзятий хлопчик худорлявої статури.
Михайлик добрий, працьовитий, милосердний, щедрий, кмітливий, наполегливий, здібний, товариський. Допитливість Михайлика часто проявлялась у розмовах з дідусем Дем'яном, дядьком Себастіяном. Багата творча уява зміцнювала єдність природи та душевного дитячого світу. Звичайно, як і всі діти, любив побешкетувати, бо розбив ночовки на ковзанці, без дозволу заради книжки взяв з дому гарбузове насіння, хитро намагається уникнути материних докорів.
Його гарні риси характеру відбилися у багатьох роздумах та вчинках. «Охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом», - так згадує про себе автор. Здібний хлопець у дев'ять років самотужки навчився читати. На жаль, без учительської поради, «немало проковтнув добра і мотлоху», коли казки навчили фантазувати, пробудили творчу уяву, натомість інші породжували дитячі страхи. Мова персонажа колоритна та дотепна, багата на влучні вислови, приказки, гумор. Він не лицемірить, не підлещується перед поповичем чи Юхримом Бабенком. Товариський хлопець швидко заприятелював з дівчинкою Любою, яка зі співчуттям поставилась до нього після смерті дорогих дідуся та бабусі. Адже теж був добрим, небайдужим та милосердним. Не в гарбузового насіння для голодних жебраків з Херсонщини, щедро ділився горохом зі зголоднілими однокласниками під час вистави. Коли мати забрала каганець, проявив кмітливість, щоб уночі продовжити улюблене заняття – читання книжки. За жагу до навчання, старанність та наполегливість Михайлик отримав похвалу перед батьками від учительки. «Міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи».
Образ Михайлика переконує, що за будь-яких обставин треба залишатися людиною, не загубити милосердя та доброту, вірити у краще майбутнє і наполегливо йти до нього.
Моє враження від повісті Гр. Тютюнника “Вогник далеко в степу”
Швидко, на одному диханні, прочитала я повість Гр. Тютюнника “Вогник далеко в степу” – останній твір письменника. Напрочуд чиста, світла, талановита повість, у якій письменник майстерно змалював важке повоєнне дитинство підлітків, їх навчання і працю в ремісничому училищі, отих “дітей війни”, їх силу духу, якій можуть позаздрити й дорослі.
“Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших її проявах”, – писав Гр. Тютюнник. Непересічні людські цінності. І як добре, що письменникові вдалося так майстерно і ненав’язливо показати їх у своєму творі.
Зі сторінок повісті постають перед нами яскраві, колоритні характери хлопчиків: головного героя Павла, від імені якого ведеться розповідь, та трьох Василів, які щодня проходять пішки по 18 кілометрів. Привабливим є також образ доброї тітки Ялосовети, прекрасного майстра своєї справи, викладача трудового навчання Федора Демидовича та директора училища, які не тільки навчають підлітків, а й старанно виховують їх, уміло прищеплюють дітям любов до праці.
Але, на жаль, підлітків оточують не лише добрі, сердечні, совісливі люди, а й погані. Таким є негативний персонаж повісті – шофер Фріц, який не тільки не допоміг Павлові у скрутну хвилину, а й покалічив його. І як добре, що таких жорстоких, безсердечних людей небагато. Людяність, доброта переважають.
Показова й назва твору “Вогник далеко в степу”. Хлопчики, які щодня пішки добиралися до училища, змушені були виходити з дому тоді, коли надворі було ще темно. От і придумали розкладати вогонь ще звечора, як повертались з училища, щоб не так моторошно було йти вранці чорним шляхом, грілися біля нього в степу. Вогонь – супутник людини, без нього неможливе життя. А вогник, який жевріє в душі, зігріє інших людей. Цей вогник – доброта, щирість, людяність, чуйність, милосердя. Людина без вогнику в душі перетвориться на звичайну колоду, якій не потрібні ніякі високі помисли, мрії.
Такий вогник жевріє у душі Павла, у його друзів – Василів, тітки Ялосовети, Федора Демидовича, директора училища. Теплотою своєї душі вони завжди зігріють інших, до підтримають у тяжку хвилину. Хай же ней вогник буде в душі кожного з нас, жевріє, не згасає, світить іншим! І щира подяка письменнику за цей чудовий твір.
Объяснение:
Характеристика образу Михайлика.
Михайлик – головний персонаж автобіографічної повісті «Гуси-лебеді летять». Таким чином автор згадує своє дитинство, коли йому було приблизно десять років.
Михайлик – нащадок колишніх кріпаків, адже «народились мої дід та баба ще кріпаками, побралися уже вільними». Родина була бідна, проте дружня, трудолюбива та людяна, коли «недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини». Хлопчик з дитинства зазнав нужди, але це не зчерствило його дитячу душу. Працьовита родина хлопчика завжди жила по-совісті, дід Дем'ян заслужив неабияку повагу від односельців. Спілкування з дядьком Себастьяном, Любою теж залишило добрий слід в душі хлопця. Попри усі материні причитання чи «духопелики», Михайлик відчував любов та піклування до себе з боку рідних. Дід залюбки зробив йому власними руками іграшку, недоспаними ночами мати просила кращу долю для сина, батько в холодну пору носив хлопчика на руках до школи, навіть корову-годувальницю бідній селянській родині довелося продати, аби хлопець міг продовжити своє навчання.
В автобіографічній повісті автор уникає свого портрету, але з окремих фрагментів (ноги несуть, кучерява голова, мама називає клаповухим, схожість з вітряком, воєнний тривожний час для родини з нестатками) можна зробити висновок, що Михайлик – це спритний та завзятий хлопчик худорлявої статури.
Михайлик добрий, працьовитий, милосердний, щедрий, кмітливий, наполегливий, здібний, товариський. Допитливість Михайлика часто проявлялась у розмовах з дідусем Дем'яном, дядьком Себастіяном. Багата творча уява зміцнювала єдність природи та душевного дитячого світу. Звичайно, як і всі діти, любив побешкетувати, бо розбив ночовки на ковзанці, без дозволу заради книжки взяв з дому гарбузове насіння, хитро намагається уникнути материних докорів.
Його гарні риси характеру відбилися у багатьох роздумах та вчинках. «Охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом», - так згадує про себе автор. Здібний хлопець у дев'ять років самотужки навчився читати. На жаль, без учительської поради, «немало проковтнув добра і мотлоху», коли казки навчили фантазувати, пробудили творчу уяву, натомість інші породжували дитячі страхи. Мова персонажа колоритна та дотепна, багата на влучні вислови, приказки, гумор. Він не лицемірить, не підлещується перед поповичем чи Юхримом Бабенком. Товариський хлопець швидко заприятелював з дівчинкою Любою, яка зі співчуттям поставилась до нього після смерті дорогих дідуся та бабусі. Адже теж був добрим, небайдужим та милосердним. Не в гарбузового насіння для голодних жебраків з Херсонщини, щедро ділився горохом зі зголоднілими однокласниками під час вистави. Коли мати забрала каганець, проявив кмітливість, щоб уночі продовжити улюблене заняття – читання книжки. За жагу до навчання, старанність та наполегливість Михайлик отримав похвалу перед батьками від учительки. «Міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи».
Образ Михайлика переконує, що за будь-яких обставин треба залишатися людиною, не загубити милосердя та доброту, вірити у краще майбутнє і наполегливо йти до нього.
Объяснение: