За жанровими ознаками «Камінний хрест» є оповіданням. За аналогією до багатьох інших творів письменника його називають новелою. Сам автор назвав свій твір студією, тобто художнім дослідженням, внутрішнього світу головного героя. «Камінний хрест» — глибока психологічна студія душі українського селянина-трударя, якого соціальні обставини примушують рвати віковічний зв’язок з тим ґрунтом, на якому він виріс. Працьовитість і доброчесність героя піднесені автором на високий рівень, а бажання залишити пам’ять по собі — поставити на горбі камінний хрест — має глибокий психологічний підтекст. Іван Дідух ставить хрест на своєму политому кривавим потом полі і ніби заживо себе ховає. Проте він хоче жити у пам’яті нащадків, хоче, щоб цей хрест в’язав його з рідним селом і тоді, коли він буде далеко на чужині, і тоді, коли його не стане в живих.
У творі порушено проблеми:
віковічного зв’язку з рідною землею;
сумлінної праці на землі як вияву народної етики й моралі, як обов’язку, єдиного засобу і виправдання буття селянина;
масового зубожіння селян, що спричинило масову еміграцію за океан.
Сюжет
Новела складається з семи розділів (фабула як така відсутня).
Перший розділ виконує функцію [[. Слова Івана: «Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!» з великою силою передають торжество селянина-трударя, який перетворює свою мету на дійсність, адже горб «політки давав добрі», тобто хороші врожаї. Захоплено звучать прикінцеві слова автора: «Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою».
У другому розділі, який є зав'язкою, читач дізнається про рішення Івана, який врешті-решт піддався на умовляння синів, емігрувати до Канади. Перед читачем постають картини прощання Івана з односельцями, яких усіх за до своєї господи перед від'їздом до Канади. Дякував людям, що прийшли попрощатися, пригощав горілкою, озивався до них добрим словом. Звернувся до кума Михайла, до куми Тимофіхи, прикрикнув на жінку, щоб поменше плакала, а більше пильнувала за гостями. Письменник уникає зайвих описів, змушуючи головного героя саморозкриватися, максимально використовує діалоги й монологи. Цим самим зосереджує увагу на описуванні душевної драми героя, якого порівнює з каменем, що його викинули хай і з важкого, проте рідного місця. Скупими штрихами автор передає всю безодню туги, яка роздирає душу героя: «Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею і бився в груди».
Події розгортаються в наступному, третьому розділі, в якому Іван пояснює людям причини свого рішення виїхати, про те, як не воно йому далося, адже важка праця повністю виснажила його, й немає в нього сили починати нове життя за океаном. Змушений був погодитися через майбутнє синів, для яких у рідному краї не було ніякої перспективи. Сусіди втішають Івана, наголошуючи на повній безвиході селян: «Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна…», на тому, що невдовзі й самим доведеться виїхати. Іван дякує за підтримку, але не може спокійно сприйняти таке становище, коли доводиться на старість іти світами з рідного місця, його лякає невідоме життя, яке для нього все одно, що загибель. Вражає епізод, коли він привселюдно у своєї жінки Катерини пробачення за ті кривди, що їй завдав за час подружнього життя, як перед смертю, бо не знає, чи переживуть вони переїзд через океан, чи помруть у дорозі.
У четвертому розділі Іван звертається до односельців з проханням, щоб як надійде звістка про смерть його з дружиною, то щоб відслужили панахиду за упокій їхніх душ, на це й гроші залишає порядному Якову. Люди обіцяють виконати прохання. Однак ще якась думка непокоїть Івана, і хоч йому трохи соромно, він зважується сповідатись перед людьми про гріх, який ледь не вчинив напередодні. Він знову згадує горб, на якому з великими труднощами встановив кам'яного хреста як пам'ять про нього з дружиною на цій землі. Іван признається, що найбільше тужить саме за цим горбом, у який стільки зусиль уклав: «Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав та й взєв з собов у світ». Іван зізнається, що у хвилину розпачу й неможливістю примиритися з новими випробуваннями долі він ледь не наклав на себе руки, збираючись повіситись на груші, але згадав горб, побіг до свого хреста, довгенько посидів під ним, та й «легше стало». Усі думки Івана коло горба: він прохає сусідів, щоб на Великдень не минали його, послали когось із молодих покропити свяченою водою хрест. Утішаючи кума, Михайло говорить, що люди завжди пам'ятатимуть його, бо «були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте нахрапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали».
Валя - це дівчинка, яка жила і навчалася у Києві, з хлопцями вона познайомилася, коли разом з іншими юннатами приїхала у Васюківку подивитися на глобулус. Валя займається танцями і мріє стати балериною. Її друг Ігор каже про Вальку "вона хороший хлопець".
Будка (бо у Вас пише Брудна) - це звичайний хуліганистий київський хлопчисько. Справжнє його ім"я Толик. Таке дивне прізвисько молодший брат Вальки пояснює так: - То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. Будку всі у дворі бояться, але Ява і Павлуша дають йому відкоша. Пізніше, під час нічних пригод у київських печерах, хлопці зрозуміли, що Будка не такий вже й поганий і зуміли потоваришувати з ним.
дід Салимон - судячи з усього, місцевий гуморист та дуже гострий на язик. Він баштанник. цитата: "Він колись, як служив у армії, грав у духовому оркестрі. На найбільшій трубі, що зветься бас-гелікон. Вона й зараз лежить у нього на горищі, схожа на великанського равлика. На свята, коли дід Салимон хильне "по третій", він іноді дає концерт — бубукає у свою трубу".
Ганна Гребенюк - однокласниця Яви і Павлуші. Ганя і Павлуша симпатизують один одному. У вільний час дівчинка займається у художньому гуртку, більш того, вона староста цього гуртка.
Яришка - молодша сестричка Яви. Вона лише пішла до першого класу. Дівчинка дуже жвава, непосидюча і така, що не дасть себе образити. Вона не вимовляє літеру "р". Яву вона називає "загаза чогтова", а інколи здається, що він її навіть трішки боїться.
Антончик Мацієвський - однокласник Яви і Павлуші. З ним до четвертого класу дружив Павлуша, бо у Антончика в саду було багато малини і він пригощав нею Павлушу. З2ясувалося, що товариш з Антончика кепський. У цьому була можливість переконатися як Павлуші (під час гри у фараона на баштані), так і Яві ( історія з привидом на Горбушовій могилі). Одним словом, про нього Ява сказав: "Філософ-теоретик! Антончик Мацієвський, дрефло і нікчема".
Старший лейтенант Реваз Пайчадзе закоханий у вчительку Галину Сидорівну. Вони понад рік таємно зустрічалися, але вчителька відмовлялася виходити за нього заміж, вважаючи, що це буде непедагогічно. Він мудрий, справедливий, сміливий, мужній. Саме він урятував з затопленої хати маленького хлопчика. Його люблять і поважають підлеглі солдати. Ява так каже про нього: "... командував він солдатами по хлоп'ячому просто, без начальницького тону, і я подумав, що як мені коли-небудь у житті доведеться командувати, я буду командувати саме отак".
Жанрова специфіка. Ідейно-тематичний зміст
За жанровими ознаками «Камінний хрест» є оповіданням. За аналогією до багатьох інших творів письменника його називають новелою. Сам автор назвав свій твір студією, тобто художнім дослідженням, внутрішнього світу головного героя. «Камінний хрест» — глибока психологічна студія душі українського селянина-трударя, якого соціальні обставини примушують рвати віковічний зв’язок з тим ґрунтом, на якому він виріс. Працьовитість і доброчесність героя піднесені автором на високий рівень, а бажання залишити пам’ять по собі — поставити на горбі камінний хрест — має глибокий психологічний підтекст. Іван Дідух ставить хрест на своєму политому кривавим потом полі і ніби заживо себе ховає. Проте він хоче жити у пам’яті нащадків, хоче, щоб цей хрест в’язав його з рідним селом і тоді, коли він буде далеко на чужині, і тоді, коли його не стане в живих.
У творі порушено проблеми:
віковічного зв’язку з рідною землею;
сумлінної праці на землі як вияву народної етики й моралі, як обов’язку, єдиного засобу і виправдання буття селянина;
масового зубожіння селян, що спричинило масову еміграцію за океан.
Сюжет
Новела складається з семи розділів (фабула як така відсутня).
Перший розділ виконує функцію [[. Слова Івана: «Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!» з великою силою передають торжество селянина-трударя, який перетворює свою мету на дійсність, адже горб «політки давав добрі», тобто хороші врожаї. Захоплено звучать прикінцеві слова автора: «Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою».
У другому розділі, який є зав'язкою, читач дізнається про рішення Івана, який врешті-решт піддався на умовляння синів, емігрувати до Канади. Перед читачем постають картини прощання Івана з односельцями, яких усіх за до своєї господи перед від'їздом до Канади. Дякував людям, що прийшли попрощатися, пригощав горілкою, озивався до них добрим словом. Звернувся до кума Михайла, до куми Тимофіхи, прикрикнув на жінку, щоб поменше плакала, а більше пильнувала за гостями. Письменник уникає зайвих описів, змушуючи головного героя саморозкриватися, максимально використовує діалоги й монологи. Цим самим зосереджує увагу на описуванні душевної драми героя, якого порівнює з каменем, що його викинули хай і з важкого, проте рідного місця. Скупими штрихами автор передає всю безодню туги, яка роздирає душу героя: «Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею і бився в груди».
Події розгортаються в наступному, третьому розділі, в якому Іван пояснює людям причини свого рішення виїхати, про те, як не воно йому далося, адже важка праця повністю виснажила його, й немає в нього сили починати нове життя за океаном. Змушений був погодитися через майбутнє синів, для яких у рідному краї не було ніякої перспективи. Сусіди втішають Івана, наголошуючи на повній безвиході селян: «Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна…», на тому, що невдовзі й самим доведеться виїхати. Іван дякує за підтримку, але не може спокійно сприйняти таке становище, коли доводиться на старість іти світами з рідного місця, його лякає невідоме життя, яке для нього все одно, що загибель. Вражає епізод, коли він привселюдно у своєї жінки Катерини пробачення за ті кривди, що їй завдав за час подружнього життя, як перед смертю, бо не знає, чи переживуть вони переїзд через океан, чи помруть у дорозі.
У четвертому розділі Іван звертається до односельців з проханням, щоб як надійде звістка про смерть його з дружиною, то щоб відслужили панахиду за упокій їхніх душ, на це й гроші залишає порядному Якову. Люди обіцяють виконати прохання. Однак ще якась думка непокоїть Івана, і хоч йому трохи соромно, він зважується сповідатись перед людьми про гріх, який ледь не вчинив напередодні. Він знову згадує горб, на якому з великими труднощами встановив кам'яного хреста як пам'ять про нього з дружиною на цій землі. Іван признається, що найбільше тужить саме за цим горбом, у який стільки зусиль уклав: «Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав та й взєв з собов у світ». Іван зізнається, що у хвилину розпачу й неможливістю примиритися з новими випробуваннями долі він ледь не наклав на себе руки, збираючись повіситись на груші, але згадав горб, побіг до свого хреста, довгенько посидів під ним, та й «легше стало». Усі думки Івана коло горба: він прохає сусідів, щоб на Великдень не минали його, послали когось із молодих покропити свяченою водою хрест. Утішаючи кума, Михайло говорить, що люди завжди пам'ятатимуть його, бо «були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте нахрапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали».
Відповідь:
Тобто, чим займалися ?
Валя - це дівчинка, яка жила і навчалася у Києві, з хлопцями вона познайомилася, коли разом з іншими юннатами приїхала у Васюківку подивитися на глобулус. Валя займається танцями і мріє стати балериною. Її друг Ігор каже про Вальку "вона хороший хлопець".
Будка (бо у Вас пише Брудна) - це звичайний хуліганистий київський хлопчисько. Справжнє його ім"я Толик. Таке дивне прізвисько молодший брат Вальки пояснює так: - То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. Будку всі у дворі бояться, але Ява і Павлуша дають йому відкоша. Пізніше, під час нічних пригод у київських печерах, хлопці зрозуміли, що Будка не такий вже й поганий і зуміли потоваришувати з ним.
дід Салимон - судячи з усього, місцевий гуморист та дуже гострий на язик. Він баштанник. цитата: "Він колись, як служив у армії, грав у духовому оркестрі. На найбільшій трубі, що зветься бас-гелікон. Вона й зараз лежить у нього на горищі, схожа на великанського равлика. На свята, коли дід Салимон хильне "по третій", він іноді дає концерт — бубукає у свою трубу".
Ганна Гребенюк - однокласниця Яви і Павлуші. Ганя і Павлуша симпатизують один одному. У вільний час дівчинка займається у художньому гуртку, більш того, вона староста цього гуртка.
Яришка - молодша сестричка Яви. Вона лише пішла до першого класу. Дівчинка дуже жвава, непосидюча і така, що не дасть себе образити. Вона не вимовляє літеру "р". Яву вона називає "загаза чогтова", а інколи здається, що він її навіть трішки боїться.
Антончик Мацієвський - однокласник Яви і Павлуші. З ним до четвертого класу дружив Павлуша, бо у Антончика в саду було багато малини і він пригощав нею Павлушу. З2ясувалося, що товариш з Антончика кепський. У цьому була можливість переконатися як Павлуші (під час гри у фараона на баштані), так і Яві ( історія з привидом на Горбушовій могилі). Одним словом, про нього Ява сказав: "Філософ-теоретик! Антончик Мацієвський, дрефло і нікчема".
Старший лейтенант Реваз Пайчадзе закоханий у вчительку Галину Сидорівну. Вони понад рік таємно зустрічалися, але вчителька відмовлялася виходити за нього заміж, вважаючи, що це буде непедагогічно. Він мудрий, справедливий, сміливий, мужній. Саме він урятував з затопленої хати маленького хлопчика. Його люблять і поважають підлеглі солдати. Ява так каже про нього: "... командував він солдатами по хлоп'ячому просто, без начальницького тону, і я подумав, що як мені коли-небудь у житті доведеться командувати, я буду командувати саме отак".
Пояснення: