Перегортаємо сторінки "Кобзаря",знайомі й незнайомі. Знайомі з дитинства і наче зовсім нові, коли їх гортаєш на різних вітрах часу. Адже поет говорить до нас крізь гомін, віяння і болі нашого часу. Він стає сучасником, бо слово любові не старіє і не в'яне. Він заглядає в саму душу глибоко-глибоко.
"Сон". Вже з перших рядків поеми перед читачами постає образ коханої України, бідної вдови-вітчизни і пророчий образ її сина-поета, що, наче птах, летить на розмову про печальне майбутнє своєї матері.
Земля, полита сльозами і кров'ю, земля, з-під якої доноситься брязкіт кайданів, де немає спокою і спочинку... У Шевченка такий образ України набуває загальнолюдського звучання, переростає у збірний образ людського світу, світу, де людина грішить і страждає...
О підступна людська породо,
Звідки ти?
Поет не шукає причини людських страждань, не бачить межі людського горя, але вірить, що настане час, і в ім'я Всевишнього настане справедливість.
Мальовничу природу України, її добрих і мужніх людей Тарас Шевченко сприйняв і полюбив ще змалечку, бо й сам він був живою часткою усього того світу, в якому народився і жив. Тому з-під його пера все з'являється таке зриме, одухотворене, тому в його творах гомонить байрак, стогнуть горихвилі, видно всю Україну, її людей, у степу високі могили, "і Дніпро, і кручі". Згодом сильна поетична уява Тараса Шевченка увесь цей рухливий і вабливий світ перетворює в образ рідної землі, яка називається Україна.
Україна... Шевченкова Україна — це поняття "неспівмірно ширше від самого краєвиду, від географічного поняття території". Україна — це в першу чергу комплекс долі людей, "мертвих, живих і ненароджених" Шевченкових "земляків", "в Україні й не в Україні сущих".
У Шевченка вона і знедолена, невесела, бо невеселий і знедолений увесь народ. То вона одинокою дівчиною виходить у поле, "білим світом нудить" І, не діждавшись своєї пари, стає тополею, яку вітер нагинає "до самого долу". То вона покриткою Катериною йде засніженим полем із маленькою дитиною на руках десь на Московщину шукати зрадливого москаля, який "любив та й покинув".
Уже за цими живими образами бачиться Україна, яку сплюдрували московські царі, якій судилося терпіти наругу, страждання. Поет не може спокійно дивитися на те, як його квітуча Україна — "рай тихий" — пустіє, бо навколо свавілля, знущання, невеселі картини. То ж Україна тепер стає схожою на безталанну вдову, якій ніде прихилитися:
А ти моя Україно,
Безталанно вдово,
Я до тебе літатиму
з хмари на розмову,-
такою була "сучасна" Україна для Шевченка.
Це вся історія народу із найдавніших її початків, через сучасність Шевченкових часів і в невпиннім марші у заховане від людського ока майбутнє, яке не було відірване від пережитого ним прегіркого, претяжкого сучасного.
А яким же бачив Тарас Шевченко майбутнє своєї рідної землі. Звичайно в моральній єдності суспільства, нового, ідеального:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі.
Отже, справедлива держава, на оновленій і очищеній від гріхів себелюбства і знущання над слабшими землі — це є родина, в якій існує любов і посвята одного для другого. Такою Шевченко бачить Україну в майбутньому. Він звертається до Hеньки України :
Воскресни мамо! І вернися
В світлицю-хату, опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи.
Чиї гріхи? Звісно, Богданові. Шевченко заступається за Україну.
Тарас Григорович все своє життя зв'язав із долею України. Вся його творчість просякнута думкою лишень про Україну і її добро. Він молився за Україну, закликав всіх:
Свою Україну любіть,
Любіть її...
Для Шевченка доля України надусе:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
ЇЇ обкраденую збудять...
Ох, не однаково мені.
Слово Кобзаря — то пророче слово. Дійсно, Україна була обікрадена, поки проснулась, бо не всі українці були готові стати на захист своєї держави.
Шевченко мріяв про вільну Україну. Він не хоче найвищої радості, доки "не понесе з України у синєє море кров ворожу", доки всі діти України не встануть і не окроплять волі "вражою, злою кров'ю". Тоді мусить завалитися "Богданова Церква в Суботові" і прийде прощення "нерозумному синові" України, Хмельницькому. І не сміятимуться більше чужинці над нашою Вкраїною:
Hе смійтеся, чужі люде!
Церков — домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить на волі Hевольничі діти!..
Збулися мріяння Шевченка. Україна сьогодні вільна, незалежна держава. Ми маємо бути горді з того, що можемо називатися дочками та синами України, а значить і дітьми Тараса Шевченка.
Леся Українка народилася 25 лютого 1871 року в містечку Новограді-Волинському. Батько письменниці, Петро Косач, був освіченою прогресивною людиною, членом Старої Громади, близьким товаришем Михайла Драгоманова. Мати, Ольга Косач, — відома в українській літературі письменниця під псевдонімом Олена Пчілка.Дівчинка виховувалася в культурному українському середовищі, де завжди панував дух національних традицій, піднесеного волелюбства, прагнення знань, вшанування передового суспільного досвіду. Змалечку, вражена тяжкою недугою, туберкульозом кісток, дівчина змушена була подовгу лежати прикутою до ліжка. І саме хвороба, і лікування її завдавали нестерпних мук, але мужня дівчинка терпляче зносила страждання.У перерві між нападами болю Леся вчилася, самотужки освоюючи нові й нові предмети. Програму їй складали батьки. Не довіряючи офіційній шкільній, вони розробили свою методику: самі добирали літературу, самі визначали обсяги необхідних знань з тієї чи іншої дисципліни. Іноземних мов Лесю навчили спеціально за для цього вчителі. Це дало змогу їй вільно опанувати французьку, німецьку, англійську мови, не кажучи вже про російську та польську.Окрім того, вона добре знала грецьку, латинську, болгарську, італійську, іспанську, грузинську та інші. Маючи за плечима ці знання, геніальна поетеса могла знайомитися з найпередовішими досягненнями світової думки і долучатися до них. Писати дівчина почала ще й не досягнувши десятирічного віку. Вірш «Надія» позначено 1880 роком, а вже через декілька років поетичні публікації, підписані промовистим псевдонімом Леся Українка, почали з’являтися в пресі регулярно. У своїй другій збірці «Думи і мрії», виданій у Львові 1899 року, Леся Українка вмістила дві поеми: «Роберт Брюс, король шотландський» і «Давня казка», які своєю тематичною й ідейною спрямованістю становили певний етап не лише у творчості поетеси. Питання, пов’язані з соціальним та національним визволенням народу, піднімалися з особливою виразністю та гостротою. Леся Українка взагалі відзначалася прихильністю до тем, пов’язаних з давньою історією, з далекими середньовічними часами. Це дозволило їй з більшою волею говорити про речі, які суворо контролювалися цензурою.Хоча де б і в яких умовах не відбувалися події, зображені в її творах, стосувалися вони виключно сучасності. Новоград-Волинський, Луцьк, Ковель, село Колодяжне, в якому з 1882 року стала постійно мешкати сім’я Косачів, — це ті місця, де минали, можливо, найкращі роки життя юної поетеси. Ці місця дали їй найосновніше — відчуття батьківщини, народу, його традицій і віри. Все життя, як дорогоцінний скарб, збирала.Леся твори народної поезії. Тут вона згодом стала вірним творчим побратимом своєму чоловікові — Клименту Васильовичу Квітці, талановитому музикознавцю. У 1894 році родина поетеси поселяється в Києві.
Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України
Перегортаємо сторінки "Кобзаря",знайомі й незнайомі. Знайомі з дитинства і наче зовсім нові, коли їх гортаєш на різних вітрах часу. Адже поет говорить до нас крізь гомін, віяння і болі нашого часу. Він стає сучасником, бо слово любові не старіє і не в'яне. Він заглядає в саму душу глибоко-глибоко.
"Сон". Вже з перших рядків поеми перед читачами постає образ коханої України, бідної вдови-вітчизни і пророчий образ її сина-поета, що, наче птах, летить на розмову про печальне майбутнє своєї матері.
Земля, полита сльозами і кров'ю, земля, з-під якої доноситься брязкіт кайданів, де немає спокою і спочинку... У Шевченка такий образ України набуває загальнолюдського звучання, переростає у збірний образ людського світу, світу, де людина грішить і страждає...
О підступна людська породо,
Звідки ти?
Поет не шукає причини людських страждань, не бачить межі людського горя, але вірить, що настане час, і в ім'я Всевишнього настане справедливість.
Мальовничу природу України, її добрих і мужніх людей Тарас Шевченко сприйняв і полюбив ще змалечку, бо й сам він був живою часткою усього того світу, в якому народився і жив. Тому з-під його пера все з'являється таке зриме, одухотворене, тому в його творах гомонить байрак, стогнуть горихвилі, видно всю Україну, її людей, у степу високі могили, "і Дніпро, і кручі". Згодом сильна поетична уява Тараса Шевченка увесь цей рухливий і вабливий світ перетворює в образ рідної землі, яка називається Україна.
Україна... Шевченкова Україна — це поняття "неспівмірно ширше від самого краєвиду, від географічного поняття території". Україна — це в першу чергу комплекс долі людей, "мертвих, живих і ненароджених" Шевченкових "земляків", "в Україні й не в Україні сущих".
У Шевченка вона і знедолена, невесела, бо невеселий і знедолений увесь народ. То вона одинокою дівчиною виходить у поле, "білим світом нудить" І, не діждавшись своєї пари, стає тополею, яку вітер нагинає "до самого долу". То вона покриткою Катериною йде засніженим полем із маленькою дитиною на руках десь на Московщину шукати зрадливого москаля, який "любив та й покинув".
Уже за цими живими образами бачиться Україна, яку сплюдрували московські царі, якій судилося терпіти наругу, страждання. Поет не може спокійно дивитися на те, як його квітуча Україна — "рай тихий" — пустіє, бо навколо свавілля, знущання, невеселі картини. То ж Україна тепер стає схожою на безталанну вдову, якій ніде прихилитися:
А ти моя Україно,
Безталанно вдово,
Я до тебе літатиму
з хмари на розмову,-
такою була "сучасна" Україна для Шевченка.
Це вся історія народу із найдавніших її початків, через сучасність Шевченкових часів і в невпиннім марші у заховане від людського ока майбутнє, яке не було відірване від пережитого ним прегіркого, претяжкого сучасного.
А яким же бачив Тарас Шевченко майбутнє своєї рідної землі. Звичайно в моральній єдності суспільства, нового, ідеального:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі.
Отже, справедлива держава, на оновленій і очищеній від гріхів себелюбства і знущання над слабшими землі — це є родина, в якій існує любов і посвята одного для другого. Такою Шевченко бачить Україну в майбутньому. Він звертається до Hеньки України :
Воскресни мамо! І вернися
В світлицю-хату, опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи.
Чиї гріхи? Звісно, Богданові. Шевченко заступається за Україну.
Тарас Григорович все своє життя зв'язав із долею України. Вся його творчість просякнута думкою лишень про Україну і її добро. Він молився за Україну, закликав всіх:
Свою Україну любіть,
Любіть її...
Для Шевченка доля України надусе:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
ЇЇ обкраденую збудять...
Ох, не однаково мені.
Слово Кобзаря — то пророче слово. Дійсно, Україна була обікрадена, поки проснулась, бо не всі українці були готові стати на захист своєї держави.
Шевченко мріяв про вільну Україну. Він не хоче найвищої радості, доки "не понесе з України у синєє море кров ворожу", доки всі діти України не встануть і не окроплять волі "вражою, злою кров'ю". Тоді мусить завалитися "Богданова Церква в Суботові" і прийде прощення "нерозумному синові" України, Хмельницькому. І не сміятимуться більше чужинці над нашою Вкраїною:
Hе смійтеся, чужі люде!
Церков — домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить на волі Hевольничі діти!..
Збулися мріяння Шевченка. Україна сьогодні вільна, незалежна держава. Ми маємо бути горді з того, що можемо називатися дочками та синами України, а значить і дітьми Тараса Шевченка.